САМІ ПО СОБІ

ПЕРЕДМОВА - ПІСЛЯМОВА ДО КНИЖКИ, ЩО ТАК І НЕ ВИЙШЛА У СВІТ

ПЕРЕДМОВА
Книга створювалася мною для широкого кола небайдужих до проблеми бездомності людей. Неоднозначність висвітлених проблем залишає за Вами право дивитися на ту чи іншу проблему з власної точки зору. Задумуючи цю збірку, я перш за все бажав написати чесну і правдиву книгу про і для бездомних людей. Всі, без виключення, заявлені твори містять в собі реальні факти з життя бездомних людей міста Чернівці, хоча, я впевнений, що життя “людини просто неба” в колишніх країнах СРСР не сильно різниться між собою. Відверто кажучи, набридло читати всілякі нісенітниці про життя бездомних, нашвидкуруч створені на поталу невибагливої публіки, де художнє бачення автора не має нічого спільного з дійсністю, окремі аспекти якої він намагається висвітлити. Я вважаю, що, я маю право саме так казати про більшість опублікованих матеріалів з цієї тематики в засобах масової інформації, так як вже не один рік в якості соціального працівника безпосередньо працюю з людьми вулиці в рамках поки що єдиного на цілу Україну проекту “Соціальний патруль”. В запропонованих вам творах я намагався органічно поєднати реалії фактів з художнім задумом, використовуючи різні жанри та стилістику. Можливо не все вдалося, як попередньо задумувалося, але це все ж таки краще, ніж споконвіку видумувати те, що не відповідає дійсності і намагатися переконати у цьому оточуючих. Нехай Вас не лякає гола правда про бездомних – все написане у моїх творах мало місце в дійсності і за кожний викладений мною факт я готовий відповідати своєю людською гідністю. Інша справа, що завдяки творчому переосмисленню окремих деталей мені доводилося поєднувати в одному сюжеті кілька подій, що відбувалися з різними бездомними особами у дійсності. Нехай Вас не дивує спеціально збільшений розмір шрифту, завдяки якому цю книгу зможе прочитати без окулярів кожна бездомна людина, для яких дана книга буде надаватися безкоштовно.


ПІСЛЯМОВА
Комусь може здатися, що справжня збірка являється суцільною провокацією по відношенню до проблеми бездомності у нашому місті. Я ж, насамперед, ставив перед собою завдання розбурхати свідомість потенційного читача творами цієї збірки. Я зовсім не хотів нагнітати негативну обстановку, проте з самого початку не збирався писати в рожевому світлі. Просто саме так я бачу цю проблему, як і шляхи виходу з неї. Буду вважати, що зробив щось корисне, якщо моя книга викличе неоднозначне ставлення до написаного. І наостанок - переважна більшість героїв та дійових осіб, які задіяні в моїх творах, на превеликий жаль вже закінчила свій життєвий шлях у цьому світі. Позитивні кінцівки більшості з запропонованих творів насправді у реальному житті не мають такого оптимістичного забарвлення, так як, ще живі прототипи моїх героїв продовжують стояти перед своїм життєвим вибором.


ОПОВІДАННЯ "ОДНА ДОЛЯ НА ДВОХ"
Холодний, росяний ранок змусив їх ще вдосвіта прокинутись і, аби втримати зникаюче тепло, міцніше притулитись одна до одної. Копиця сіна от вже добрий тиждень давала прихисток двом стомленим жінкам, чия доля раз від разу випробувала їх дружбу на міцність. Кожна з них, з якого боку не подивишся, була повною протилежністю іншій. Одна – худа, з темним волоссям і очима, балакуча і гостра на язик, в той час, як інша – збита тілом, світловолоса, блакитноока, розсудливо – неговірка. Може в цьому незвичному поєднанні протилежностей і був той секрет, що тримав їх до купи незалежно від життєвих обставин всі останні роки, коли один від одного черпав для себе те, чого не мав сам.

На двох разом було в них більше півстоліття колонійського стажу. Відбуваючи останній строк покарання в одній колонії, вони якось зустрілися і з тих пір не розлучалися. Може, якби були поодинці, то і не виникло б бажання, щось змінювати в цьому житті, а коли б воно і виникло, то так і би і зникло під тиском життя за гратами. Коли одна занепадала духом, то інша, не гаючи часу, завжди підставляла плече і мрія стати іншими людьми поступово почала набувати реальних обрисів.

Весь той небагатий скарб, що збирали вони на мить звільнення, напередодні хтось викрав напередодні звільнення і та невеличка допомога, що нашвидкуруч забрали товаришки по нещастю, дала можливість в подальшому протриматися кілька тижнів. Замість паспорта довідка про відбуття строку, їхати було нікуди, бо ніхто не чекав на них в цілому світі. Батьки давно повмирали, власних родин ніколи не було, а близьких і не дуже, родичів ще треба було переконати ділом, що вони зовсім не ті, що були колись. Одна була з Буковини, інша ж з Одещини і тому вирішили шукати щастя спершу на малій Батьківщині першої з жінок. На роботу ніхто не брав, як через відсутність паспорту, так і через небажання мати справу з колишніми в'язнями. Та і самої роботи годі було шукати по малим містечкам, якщо в столиці краю працювало на той час ледь кілька до цих пір не збанкрутілих підприємств. Тимчасова робота у випадкових людей мало що давала для прожиття просто неба. Строк дії єдиного документа, що вони отримали в колонії замість паспорта на руки, - довідки про відбуття строку закінчився і тепер вони в любий момент могли стати легкою здобиччю перевіряючих дотримання паспортного режиму правоохоронців. Того ранку перед ними впритул постало невідворотне питання: “Що робити далі?” Або повертатися до звичного з роками кримінального життя, або віднайти якійсь інший, невідомий доки шлях, яким можна викараскатися з цього положення. Вирішили триматися до останнього, а далі буде, як буде. Осінні холоди і голод вигнали їх до міста збирати порожні пляшки та папір, щоб було з чого жити. За нічліг слугували лавиці залу очікування залізничного вокзалу – улюблене місце нічного перебування багатьох бездомних. Не було жодної ночі, щоб черговий міліцейський патруль не позганяв з нагрітих місць бездомних, які б через короткий проміжок часу знову не займали ті ж самі місця. Холодний в усі пори року величезний зал підштовхував до вживання спиртного, аби хоч тимчасово, але зігрітися. Обігрівшись, забутися на ті кілька десятків хвилин, поки роздратований непослухом міліціонер не штрикне в бік гумовим "демократизатором". Ніхто з бездомних всерьйоз не ображався на них – вони робили свою справу, але як хотілося ще трохи виспатися, завернувшись у власний одяг і підклавши під голову пакунок з продуктами. Поки одна з жінок спала, інша в пів ока, проте пильно спостерігала за власними речами, що завжди були ласим шматком для багатьох бездомних.

Кожна ніч була випробуванням не тільки для цих бездомних жінок. Рідко коли надто підігріті спиртним бездомні спокійно спали, не чіпляючись один до одного, а й нерідко і досхочу бились до крові за якусь дрібницю чи застарілу образу. В такі ночі міліціонери довго не розбираючись і без вагань, застосовували при першому натяку на непокору гумові кийки по всім без винятку бездомним. Під час саме такого випадку одна з жінок надто сильно приспала і недостатньо швидко підвелась, через що не спромоглася своєчасно відскочити від удару по нозі, що встиг навздогін їй завдати один із спритних правоохоронців. Від нестерпного болю вона втратила свідомість і, якби її не підхопила подруга, то неминуче б опинилась на підлозі. А так, шкутильгаючи, за допомогою вірної подруги, все-таки змогла уникнути більш сильного побиття. Виплакавши біль і образу, кожна з них зрозуміла, що спокою для бездомних на вокзалі ще довго не буде. Чухаючи побиті тіла, вигнані бездомні з’юрбилися навпроти вокзалу і ще довго не могли заспокоїтися, жаліючись на свою долю один одному. Окремі невдахи вже сиділи в заґратованій клітці міліцейського відділку при вокзалі, очікуючи до ранку відправки в приймальник – розподільник. Опинитися там не хотів жодний з бездомних хоча б через те, що два місяця треба забути про волю і спиртне. Така перспектива лякала саме тих бездомних, які не мали документів чи штампу про реєстрацію в паспорті. Потроху втягнувшись в розмову, жінки дізнались про існування Центру ре соціалізації. Дивне словосполучення чомусь найчастіше пов'язувалося з "Народною допомогою" і по різному характеризувалося самими бездомними. Дехто з бездомних, хто вже колись бував там, розповідали про суворі умови перебування і різноманітні заборони, особливо пити спиртне. На перший погляд – трохи не тюрма, але ж не тюрма і головне, як казав один з бездомних, там відновлюють документи. Відрізнити плітки від правди про цю організацію було неможливо без того, щоб самим не стати її клієнтами.

Того ж дня, дві почорніли від постійного недоїдання та недосипання, в зношеному, брудному одязі, жінки постукалися в двері Центру, щоб вже через кілька хвилин дізнатися про різку зміну в своєму житті. Вони не могли повірити, що вже позаду і голод і холод, правова та соціальна невизначеність. Кілька днів вони лякались виходити з Центру, відсипаючись за численні безсонні ночі на справжніх ліжках з чистою білизною. Працюючий душ і туалет, пральна машина, електрична плитка та кольоровий телевізор під одним дахом і всім цим можна користуватися при любій нагоді і в любий час – про що ще могли мріяти ці зморені негараздами жінки. За наданим медичним направленням вони безкоштовно пройшли повне медичне обстеження і вперше за довгі роки дізналися правду про стан свого здоров'я. За короткий проміжок часу їх вже неможливо було впізнати, так вони змінилися ззовні. Важко зазирнути в людську душу, але й тут, соціальні працівники, які опікувалися цими жінками, помітили неабиякий потенціал щодо можливості ними змінитися на краще зсередини. Головне було те, що вони відчули доброзичливе ставлення до себе і відповіли з щирою душею взаємністю.

Трохи оговтавшись від пережитого, ці жінки за власного бажання і без жодних вагань бралися за любу роботу по Центру, аби віддячити персоналу не стільки за надані послуги, а за те, що повірили в них і допомогли їм укріпитися в надії змінити своє життя. Вдосвіта кожного дня вони виходили на пошуки паперу, що ввечері перед закриттям виносять продавці за двері крамниць, аби заробити грошей на прожиття та на відновлення втрачених паспортів. Вони не цурались за невеличкі, проте такі необхідні гроші мити підлогу в навколишніх магазинах та під'їздах багатоповерхівок.

Приміщення, розраховане на одночасне перебування чоловіків та жінок, вже давно вимагало появи справжніх господарів серед самих клієнтів центру, які б стежили за дотриманням порядку і це завдання цілком добровільно взялися виконувати ці жінки. Не всі клієнти сприйняли це позитивно, проте, переконані їх особистим прикладом, згодом почали і самі стежити за чистотою. Перші навички безконфліктного порозуміння ці жінки наполегливо набували в тривалих бесідах з тими клієнтами, які і надалі бажали нехтувати правилами колективного життя. В цей же час клієнтом центру, після відбуття терміну покарання за вчинене насилля над людиною, став колишній боксер, який з першого дня перебування, погрожуючи фізичною розправою непокірним, заповзявся жорстко наводити порядок на власний розсуд. Жінки всіляко намагалися вберегти інших клієнтів від надто важких кулаків нерозсудливої молодої людини, але, навпаки, самі стали об'єктом його ненависті. Вирішивши як най скоріше помститися, ця людина вибрала час, коли не було поблизу соціальних робітників і, збивши жінок натренованими ударами рук на підлогу, почала їх бити ногами. Ця людина була вилучена з центру, так і не зрозумівши, що застосуванням фізичної сили неможливо силоміць змусити повернутися бездомній людині до нормального життя.

Багато довелося чого зробити соціальним працівникам, аби через довгий проміжок часу і через подолання численних труднощів ці жінки змогли отримали нові паспорти громадян України. Ми дивувалися тій неприхованій радості, яка світилася в очах цих людей. Вже через кілька днів вони – швачки з більш, ніж 20 річним стажем роботи, працювали за фахом на одному з підприємств Чернівців. Їх універсальний досвід завжди ставав в нагоді, коли доводилося без врахування часу переробляти похибки або працювати на тих спеціальностях, де важко було знайти відповідного фахівця. Іноді доводилося працювати задля виконання важливого закордонного замовлення по 2-3 доби не виходячи з цеху. Коли почав падати зір в однієї з них, і почав боліти хребет в іншої, то і тоді ці жінки продовжували працювати до тих пір, поки їх не переконали не калічитися за таку невеличку зарплатню. Вже звільнившись і перейшовши на іншу роботу, їм доводилося на численні прохання колишнього керівництва іноді сідати за швейну машинку.

Прикро було і нам і їм, коли кадровий відділ одного з великих швацьких підприємств відмовив у роботі цим жінкам тільки після того, як дізналися про їх кримінальне минуле. Бажання не сидіти на чужій шиї підштовхувало їх на пошуки нової роботи. Хтось би відмовився від роботи двірником, але і до цих пір ці жінки вправно роблять наше місто більш чистим і гарним і не вважають цю, не по жіночому важку, роботу гіршою від інших робочих спеціальностей.

Як тільки ці жінки матеріально змогли себе забезпечувати, так вони почали допомагати тим жінкам, що продовжують перебувати за ґратами. Багатьом з таких жінок, на їх прохання ми неодноразово надавали запрошення до Центру після звільнення з колонії, але, на жаль, наш оптимізм виявився передчасним. Під час листування вони дізналися і навіть випадково зустрілися з крадійкою, але на той момент це вже були зовсім інші люди і вони змогли найти в собі сили вибачити цю людину. Саме цим двом жінкам було першочергово надано окрему кімнату готельного типу при переїзді Центру в нещодавно відремонтоване приміщення.

Ці жінки досягли докорінних змін в своєму житті, досягли практично самі при невеличкій допомозі фахівців соціальної роботи Центру ре соціалізації ОГ “Народна допомога”. Важко погодитися з думкою, що такі працелюбні і заповзяті жінки можуть зупинитися на досягнутому. Рожевою мрією для них став власний куточок, де вони змогли насправді відчути себе повністю самостійними і самодостатніми людьми. Ми повністю зрозуміли їх, коли після кількох років перебування в Центрі ці жінки вирішили переїхати на орендовану ними квартиру. Ще більше радості принесло нам повідомлення про надання їм через кілька місяців окремої кімнати в гуртожитку.

Зустрівши на вулиці цих, гарно одягнутих в повсякденне або святкове вбрання, або в яскраво помаранчеві жилети двірників жодна людина тепер не зможе вгадати в них жінок, неодноразово битих життям. Немає жодних підстав вважати, що ці жінки хоч чимось відрізняються від нас з вами. Навпроти, в окремих випадках вони поступають так, як хотілося аби так робила більшість наших співвітчизників. Не полишають вони Центр і тепер, регулярно провідуючи соціальних працівників.

Описуючи цих жінок, у вас може виникнути питання: “Чи насправді вони завжди лише такі позитивні?” Ні і ще раз ні. Вони такі самі люди, як і ми з вами і як і ми з вами інколи можуть дозволити собі міцне слово в обставинах, коли далі стримуватися немає сил. Незважаючи на невеликій зріст і статуру вони можуть постояти за себе. Поставивши хрест на вживанні алкоголю, вони ніяк не можуть відмовитися палити і є заповзятими кавоманами. Вони, як і всі люди ображаються, коли їх обманюють люди, яким вони повірили. Вони люблять і хочуть щоб їх любили.

Оповідання створено на документальному матеріалі з метою показати реальну можливість повноцінного повернення в суспільство. З етичних міркувань не подаються ані прізвища, ані імена героїнь оповідання.


ЗЛОДІЙ НА "ПЕНСІЇ"
 На кладовищі, у секторі похованих за рахунок міського бюджету, тобто тих осіб, які не мають родичів або невизначених на момент смерті, є могилка, яка серед казено одноманітних вирізняється тим, що прикрашена назбираними з інших могилок прикрасами. Я знав поховану людину особисто – це колишній крадій з півстолітнім тюремним стажем, з майже десятком відсидок та плутаною біографією людини, яка мала до останніх днів життя певний, не зовсім зрозумілий пересічним громадянам, авторитет серед осіб, які встигли побувати за ґратами. Поряд з ним лежать ще кілька людей, які мали схожу життєву біографію. Достеменно відомо не про одного колишнього багаторічного крадія, який похований на цьому цвинтарі під табличкою на хресті, що сповіщає про поховання невідомої людини. За рік-два їх поховання остаточно загубляться серед бур'янів, аби невідворотно зникнути з людських очей.

Повірте на слово, за життя всі ці, далеко не пенсійного віку, люди виглядали 70-80 річними старцями, обтяженими численними хворобами, тілесними ушкодженнями, наслідками травм та життєвими негараздами. До останніх днів вони постійно вживали спиртне на додаток до зазвичай відбитих внутрішніх органів, туберкульозу у відкритій формі або не залікованому остаточно, і все це на тлі постійного недоїдання чи неправильного харчування.

Це саме той, стандартний фінал життя людини з тривалим кримінальним минулим, про який мало хто здогадується. Ми звикли бачити людей кримінального світу жвавими і спритними молодиками і мало хто уявляє цих людей, обтяженими роками, хворобами і просто старістю. Якщо смерть не забирає їх молодими, то після 35-40 років, більшість з яких прожита, зазвичай, за ґратами, ці люди остаточно розуміють, що знайти своє місце серед інших, не відсидівших своє, людей нереально.

Це обопільне відторгнення і не треба кивати головою тільки у бік суспільства, нарікаючи на слабку роботу з колишніми засудженими. Допоки така людина спроможна займатися звичною кримінальною справою, вона буде нею займатися, незалежно від вашого бажання її приборкати. Проблеми у такої людини починаються з моменту, коли професійні навички перестають, в силу обставин, бути в нагоді злочинцю. Це може бути пов'язано з хронічним алкоголізмом, важкою хворобою, каліцтвом, старістю тощо або кількома цими чинниками разом. У психологічному плані їм важно зрозуміти, що проживши все житті «за поняттями», вони стають непотрібними навіть своїм колегам за злодійським ремеслом.

На запитання "Як би Ви розпочати своє життя заново у разі такої можливості?" переважна більшість з таких осіб (будьте уважні) відповіла, що повторила би свій життєвий шлях точнісінько так, як прожили його до цього часу. Жоден з них не шкодував за минулим життям. Це при тому, що на момент розмови вони відверто повідомляли про те, що на них ніхто не чекає і їм немає до кого з близьких людей звернутися по допомогу.

Чим займаються колишні осуджені, які, так би мовити, «вийшли в тираж». Вони не поспішають цього разу за грати. Причина проста – їм фізично і морально важко перебувати за ґратами, так як користь від такої людини для інших осуджених майже нульова, а балачками про "героїчне" минуле нікого не здивуєш. Тобто, якійсь час така людина може існувати на зоні, але відношення до неї інших не задовольняє самого престарілого злочинця, так як він відчуває неминуче, стале пониження власного соціального статусу. Перебування таких, похилих за віком, засуджених, зазвичай, у спеціальних підрозділах подібних до себе осіб виявляється гіршим з варіантів, так як стала звичка вживати спиртне враз присікається. На вулиці - це звичний всім нам безпритульний, який попервах намагається жити за звичними законами в'язниці, перебуваючи у рідких випадкових знайомих, поступово опускаючись до самісінького соціального дна. Здебільшого, це особа без документів.


ОПОВІДАННЯ "ЗА ВСЕ СПЛАЧЕНО"
Ігор ніколи не був безбатченком, навпаки, як єдиній в сім'ї дитині, йому дозволялося робити майже все. Занадто по всім міркам запізно народжену, проте так довго очікувану дитину навперейми пестив кожний з батьків. В сім'ї батьків всім керувала мати, а батько лише приносив в дім гроші – гроші великі, бо був знаним в окрузі майстром по дереву і мав власну майстерню. Мав, також, батько і веселу вдачу і любив іноді, особливо після вдалої оборудки, зазирнути в пляшку. Мати цупко тримала чоловіка в руках і не дозволяла його рідким алкогольним вибрикам переростати в небажану згубну звичку. Батьки не могли не натішитися з Ігоря і тому скрізь пальці дивилися на всі його викрутаси. Батькові імпонувало, що син змалечку може постояти за себе, а мати вибачала синові подертий раз за разом одяг тільки за те, що подумки знала про неможливість більше мати дітей.

Підростаючи, Ігор влазив в халепу за халепою, але добре зазначив для себе, що завдяки батьківськім грошам він виплутається з мінімальними збитками. В його голові жодного разу не народилася думка, що він соромить власних батьків своєю ганебною поведінкою. Все частіше батькам доводилося гірко задуматися над наслідками нової витівки синочка опісля чергової бесіди в районному відділі міліції. Батьківські слова йшли повз вуха сина, гарно ж повчити ременем від чогось не піднімалася рука. Сподівання на краще стали марними після того, як Ігор почав на кілька днів зникати з дому, а коли приходив, то від нього тхнуло перегаром. Дурна компанія таких самих, як і він волоцюг, тероризувала оточуючих до тих пір, поки батько особисто не сходив в військовій комісаріат і не попрохав забрати сина в армію під час найближчого призову. Військова служба стала останнім сподіванням змучених батьків перевиховати сина.

Дійсно, син прийшов з служби іншою людиною – він поступово все більше віддалявся від батьків в надії зажити легким і не марудним життям грошовитої людини. Тішило, мабуть, те, що син так і не повернувся до колишніх дружків, добра половина з яких вже мала за плечима умовне чи реальне покарання від держави за свої “добрі” діла.

В своїх мріях Ігор бачив себе крутим бізнесменом на новій іномарці з багатими друзями та гарними дівчатами. Проте куплений батьками автомобіль Ігор швидко розбив, а всі намагання створити власний бізнес закінчувалися безрезультатно. Батько вимушений був змиритися з байдужим ставленням сина продовжувати сімейну справу. Ігор вештався без діла цілими днями між районним та обласним центром і швидко знову зажив дурної слави серед оточуючих.

Того дня нічого не віщувало про різку, катастрофічно різку зміну в житті цієї заможної, але не щасливої родини. Ввечері до батька в майстерню зазирнув невідомий чоловік і повідомив, що Ігор програвся в карти і не повернеться додому, допоки не розрахується за борг. Перше бажання зателефонувати до міліції виявилося слабкішим від пропозиції незнайомця побачитися з сином, аби по можливості допоки ще мирно розібратися в ситуації. На дворі чекала на них машина, що швидко домчала їх заплутаними вуличками старої частини обласного центру на потрібну адресу. В напівтемній кімнаті спантеличеного батька всадовили за стіл і вже більш детально виклали суть справи. Чималий стос завірених нотаріусом розписок на позичені Ігорем гроші німим докором лежав перед очима батька. Розум відмовлявся вірити в танцюючі перед очима цифри з багатьма нулями. Батько раптом зрозумів, що тільки якесь диво може виправити неминучу катастрофу. Якійсь випадкові і недоладні слова дерли його сухе горло, а мозок прораховував один за одним можливі варіанти пошуку грошей.

Він автоматично випив запропонованої холодної води і лише тоді, трохи заспокоївшись, зміг розуміти, про що йому говорять. Тільки зараз батьку відкрилося ким насправді був його син, і як той без жодних сумнівів і жалю вибивав міцними кулаками борги, і як став згодом запеклим картярем, і як раз за разом програвав все більші і більші суми грошей, допоки позичальникам не набридло слухати його порожні обіцянки. До батька нарешті дійшло, що ті люди, до кого його син звернувся з останньою надією дістати гроші, зараз сидять перед ним. Все своє життя він намагався уникати знайомства з цими людьми і не мати по можливості з ними ніяких справ. Син же сів з ними грати за один стіл і грав до тих пір, поки програвати вже було нічого. Важче за все було повірити, що його рідний син програв в карти, окрім астрономічно великої суми грошей і власне життя, і життя свого батька і своєї матері. Батько знав, як знав тепер і син, що для цих людей картярський борг значить зовсім інше, ніж просто грошовий борг. Аби батько міг повірити, що все це не кошмарний сон, з-за шпалер вивели зв'язаного Ігоря, який весь цей час був свідком подій в кімнаті, і той підтвердив все наведене раніше. Очі сина, з якоюсь невимовною надією на порятунок, як на бога, дивилися на батька з блідого, в свіжих синцях, обличчя.

Цей, повний смертної туги, погляд щось надломив в батьковій душі. Плазувати в надії вимолити порятунок або що прохати у цих людей милість було марною справою, як і марно було б зараз надіятися на когось, окрім себе. Він не гірше за сина знав, що ніякого життя не буде, допоки не владнається питання картярського боргу. Батько не збирався навіть наостанку коритися долі і твердим голосом відповів, що приймає всі умови, які ще навіть не були виголошені.

Ніхто тепер не скаже наскільки вплинув його вчинок на остаточний вирок, але іноді доля робить справжні подарунки відважним. Інший чоловічий голос, який до цих пір не давав про себе знати, повідомив, що життя батька, матері і Ігоря в безпеці, але той повинен виїхати за кордон назавжди. В разі, якщо він не підкориться, то його буде вбито. Наступного дня Ігор виїхав в Німеччину. Задля погашення грошового боргу батько був вимушений продати будинок з обійстям, майстерню і машину і ще напозичати грошей в знайомих.

Від прийдешнього горя і розуміння, що більше не бачити їй сина, мати занедужала і за кілька тижнів померла. Смерть дружини, нещастя з сином і крах справи всього свого життя швидко призвичаїли батька до горілки. Він тепер працював найманим теслею у колись власній майстерні, а мешкав по друзям та знайомим, які по людські поставилися до його горя. Проте вже через недовгий час через нестримане ніким і нічим пияцтво знайомі та колишні друзі перестали приймати його до себе, а через постійні похибки в роботі хазяїн відмовився від його послуг. Залишків по боргам тепер марно було вимагати від вічно п'яної людини і від безсилі повернути позичені гроші його не одноразово при найменшій нагоді добре лупцювали. Про що тепер думала ця, спустошена невдачами на схилі років, не впізнавана ніким, людина, нікому не було відомо.

Він не міг пригадати, коли і як опинився в обласному центрі серед таких же невдах, як і сам. Бажання пити швидко перебороло сором ритися в смітниках і лише в рідкі хвилини, коли хміль ще остаточно не заволодівав його розумом, він пригадував колишнє щасливе життя. Кілька разів, пам'ятаючи минулу майстерність, його запрошували на роботу, але через пияцтво він ніде довго не затримувався. Якійсь час йому за допомоги соціальних працівників вдавалося втримуватися від горілки в Центрі ре соціалізації, але, зрештою, він знову і знову опинявся в цупких лабетах зеленого змія.

Може спочатку ця людина і чекала на будь-яку звістку від свого непутящого сина, але з часом і ця надія лишилася в минулому.

Навколишні мешканці одного з районів міста вже призвичаїлися до старого, із збитою в брудні куделі бородою, просяклого наскрізь перегаром та смородом місяцями немитого тіла, чоловіка, який, простягнутою, червоною від холоду, рукою випрошував біля церкви милостиню. Поспішаючи по власним справам, вони мимоволі здивувалися, коли одного морозного зимового ранку до напівзамерзлого бомжа підійшов і раптово його обійняв значно молодший, добре одягнутий, але змарнілий обличчям, чоловік.

За ті кілька днів, що йому вдалося вирватися на побачення, син остаточно зрозумів, що коїться з батьком. В колишніх знайомих він на цілий рік зняв для батька кімнату, дав грошей на лікування від алкоголізму, відмив і одягнув батька. Попрощатися на вокзал, батько прийшов вдрузки п'яним в уже порваному і брудному, напередодні купленому сином новому одязі. Ігор відчував, що батько гине на його очах і він нічого не може найближчим часом з цим вдіяти. Батько ж не відчував мабуть нічого, бо, напевно, вже й забув для чого знаходиться на вокзалі. Його постійно блукаючі очі ніяк не бажали на чому не будь зосередитися. Син обережно і разом з тим міцно в останній раз обійняв і поцілував батька перед тим, як заскочити в вагон. Потяг повільно відходив від перону, а батько вже не в силах був відірвати погляд від полиць з пивом. Ні, син не плакав, хоча було від чого заплакати і більш сильній людині. Він пошепки благав бога дати ще хоча б ще один рік життя його батькові і тоді він зможе його врятувати.

Поживши кілька днів у знятій для нього кімнаті, батько Ігоря знову запив і аби було на що продовжувати пити, швиденько, за безцінь продав подаровані сином речі, а до нового помешкання не повертатися більше не захотів. Гроші на лікування від алкоголізму так і лишилися у знайомих сина, так як лягати на лікування він повинен був в їх присутності, а це не входило в його плани. Він просив милостиню, не гребував красти, що погано лежить, збирав бляшки і папір і все для того, щоб мати можливість кожного дня напиватися до нестями, доки одного разу не напився так, що впав в озеро і втопився.

Поховали його за рахунок міської влади на спеціально відведеному для

таких мерців шматку кладовища. Десь майже через рік, після тривалих пошуків серед бомжів, відповідних соціальних служб та органів міліції, син нарешті дізнався про долю батька. Того дня гарно одягнутий, відносно молодий чоловік з ледь помітною сивиною на скронях, стоячи перед могилою із скошеним дерев'яним хрестом, плакав немов дитина і, що є сили, бив кулаком себе в груди. З гарної іномарки, що стояла обабіч, пружно підвелася приваблива молода жінка, яка ще довго намагалася заспокоїти його на дивній суміші українсько – німецьких слів.


ЖИТТЯ ЗА "ПОНЯТТЯМИ"
Працюючи з людьми, які з різних причин та обставин у свій час неодноразово бували за ґратами, я і дотепер не можу з упевненістю на всі 100% сказати, що зміг досягти повного розуміння такого феномену, як "життя за поняттями". Різні за статусом, положенням в тюремній ієрархії, віком, особливо похилі, вони нерідко відверто ділилися зі мною своїм багатим колонійським досвідом. Проте, я неодноразово відчував, що, ніби, наближаюся до якоїсь певної межі, за якою я і мої співрозмовники знову опинялися по різні боки і надалі розмова переставала бути відвертою.

 Якось мені довелося розбиратися у плутанині конфлікту, серед дійових осіб якого були і колишні засуджені, і які, у підсумку, вимушені були залишили соціальний заклад назавжди. Попервах я не міг збагнути неприхованого цинізму деяких вчинків цих людей стосовно нещодавніх товаришів, які ніколи не сиділи за ґратами. Якби не цей випадок, то я б ще довго не зміг зв'язати в одне ціле все те, що одночасно викликало не тільки у мене, і повагу до носіїв "життя за поняттями", і нерозуміння коріння цього специфічного феномену, і певний острах перед незрозумілими для непосвячених його проявами. Більш, ніж відверта розмова на тлі болісно-нервового "розставання" цих людей з соціальним закладом надала мені можливість отримати підтвердження переважній більшості припущень, на які давно чекав знайти відповідь.

Наш неспокійний час вимагає знати речі, які ще нещодавно були настільки або специфічними, або утаємниченими, що допоки не стикнешся з ними, то не виникає потреба в їх знанні. Одними з них є напівлегендарне "життя за поняттями", притаманне особам, які набули їх, під час перебування в місцях позбавлення волі. Колишні засуджені більш-менш спокійно переносять бажання інших людей розмовляти на різновиді їх мови – арго. Проте все докорінно змінюється, якщо вони дізнаються, що людина, яка ніколи не була за ґратами, намагається вести взаємні стосунки з оточуючими за допомогою "понять".

 Серед молоді побутує хибна за своєю сутністю думка про цілковиту правильність "воровських понять", бо вони створені без втручання держави, більше того, створені, як форма протистояння несправедливій владній структурі постраждалими від неї, хоч і не зовсім законослухняними людьми. Багатьох людей, які ніколи не були засудженими, підкуповує принциповість "понять" та неминуча відповідальність за їх порушення.

 Не моя справа описувати та класифікувати особливості «понять» і ось чому. Наскільки б ви добре не знали все, що стосується цього феномену, ви не зможете безкарно користуватися його правами, бо ніколи не зможете виконати, накладені ними обов'язки. Причина проста – аби не тільки вижити, але й не згубити власну особистість під час довготривалого позбавлення волі в умовах місць покарання, і була створена система «понять». Як система взаємовідносин, вона гуманна по відношенню до тих, хто скорився на її вимоги, якими би незвичними або неприйнятними вони не здавалися, і безжальна до її порушників. Засуджений, не бажаючи визнавати «життя за поняттями», під щільним моральним та фізичним тиском інших засуджених перетворюється, як людина, на ніщо, на весь час перебування за ґратами.

 Можливо для когось все настільки добре і гарно виглядає, що так і кортить запровадити цю систему у звичайні людські відносини. Саме тут і криється головне протиріччя цього феномену – з точки зору тих, хто вже відбув свій термін покарання або тільки відбуває його, нас з вами відповідно до "життя за поняттями" нібито і не існує. Ми, як носії опосередкованого уособлення держави - карного апарату, існуємо тільки у вигляді потенційних жертв, з якими не треба рахуватися. Ошукати один одного, в середовищі засуджених, незалежно від перебування на волі чи за ґратами, вважається крайнім проявом неповаги. Проте, пошити в дурня людину, яка ніколи не перебувала за ґратами, навіть якщо це близька людина, товариш, друг або родич, не вважається осудним і не протирічить суті "понять", більше того, з розумінням сприймається колегами - злодіями. Невже треба, і обов'язково на власному досвіді, звідати всі "принади романтики" життя "за поняттями", аби зрозуміти, що для переважної більшості таких людей повернення до звичних людських взаємовідносин не відбувається, попри всі їх намагання, ніколи. Набутий колонійсьний досвід несумісний з загально прийнятими вимогами суспільства і нічим не допомагає, більше того – шкодить, в здобутті вами гідного місця у майбутньому дорослому житті.


ОПОВІДАННЯ "НАВІЧНО ВІДРЯДЖЕНИЙ"
 Поховавши чоловіка, ця жінка ще довго не могла дивитися на кожного чоловіка, як не через призму образу померлого. Час минав і разом з ним потихеньку минала неминуча в таких випадках депресія. Різні люди наразі проходили повз її виразні очі, проте, когось схожого на її колишнього чоловіка серед них не було. Люб'язно - завбачливі поради подружок турбували мало, як і їх благі намагання підштовхнути її до чергового одруження. Скорившись перед неминучою долею, бездітна і самітна по суті, вона з головою поринула в роботу. Її, приховані до цього часу здібності, швидко помітили і швидкий кар'єрний ріст, хоча і не зовсім повноцінно, але замінив собою сіре, одноманітне особисте життя. Стало нібито легше, проте тепер інший тип чоловіків вперто намагався посісти певне місце в її особистому житті. Проте жодний з них так і не став тією людиною, яка стала б для неї в нагоді.

Якось повертаючись надвечір додому, за столом у дворі сусіднього будинку вона, сама не розуміючи чому, вирізнила серед купки не дуже тверезих людей невеличкого, трохи нижче за неї зростом, худорлявого чоловічка. Невиразне вбрання з натяком на модні вибрики десятирічної давнини в органічному поєднанні з красномовним виразом користувача дешевого спиртного на обличчі створювали загалом достатньо невигідне і однозначне враження. Їх погляди пересіклися цілком випадково, а може долі так було потрібно аби саме на той момент їх погляди мали б зустрітися. Миті для неї було достатньо щоб зрозуміти, що ця людина знаходиться за крок від тієї прірви, вороття з якої немає. Щось невимовне, майже на підсвідомому рівні підказувало їй, що вона і тільки вона ще може врятувати його. Якійсь ледь відчутний, немовби, маячок посилав все слабші раз від разу імпульси по порятунок і тільки вона була готова почути їх. Сон в той вечір ще довго не приходив до неї, допоки для себе вона не вирішила наступного дня обов'язково зустрітися з ним.

Дочекавшись закінчення робочого дня, вона вперше за останні роки хвилювалася перед зустріччю. Завбачливо прихопивши кілька, залишених від чоловіка, теплих речей, вона трохи не силоміць примусила себе підійти до поодиноко сидівшого за столом, приміченого вчора, чоловічка. Він зустрівся з нею очима, проте цей обмін поглядами у відповідь на її привітання ні чого не призвів. Мине ще одна мовчазна секунда і їй доведеться визнати свою помилку і те, що все це було не більше, ніж безпідставне марення та продукт її хворобливої уяви. Вона мовчки простягнула речі і вже зібралась йти геть, як почула слова щирої подяки. Відчувалося, що за цими словами криється щось більше за простий вияв подяки. Тепер вона не вагалась, бо була впевнена більше ніж коли раніше, що цей чоловік щиро просить по допомогу і готовий її прийняти.

Він, як то кажуть, не хапав зірок з неба, але й ніколи не пас задніх. Якби не якась надприродна змалечку любов до моря, то так би він нічим і не вирізнявся серед більшості інших людей. Може саме через цю любов до морських подорожей врешті-решт опинився він без родини, власної сім'ї та дітей. З розпадом радянської імперії законно отримане житло, залишилося в одній країні, а він, повернувшись на Батьківщину, став громадянином рідної для нього країни. Довірившись спритним ділкам, він, як і багато інших, втратив через аферу і саму квартиру і гроші за її продаж. Тепер він був і де-юре справжнім бездомним, одна частина яких блукає від одних знайомих до інших, а інша частина доживає свій вік, цілковито сподіваючись лише на ситний та багатий смітник.

Від одних друзів та товаришів він уходив сам, коли бачив, як до нього через якійсь час починають спочатку по за очі, а потім все відвертіше ставитися, як до невиправного невдахи. Інші ж друзі та знайомі переходили в стан колишніх після того, як ставало зрозумілою різка зміна ставлення до нього, якщо він переставав достатньо на їх думку заробляти грошей. І тих і інших не тільки зустрічати, але й бачити в майбутньому не було ніякого бажання. Наразі все вирішало твоє фінансове становище, але без прописки він міг розраховувати лише на фізично виснажливу або тимчасову роботу, що в жодному випадку не давала йому на майбутнє ніяких перспектив. Він тепер все сильніше раз від разу відчував, що поневіряння по домівкам зовсім незнайомих людей швидко, через постійне безгрошів'я, добігає свого невідворотного кінця і треба бути готовим до того, що він з прихованого бездомного стане справжнім вуличним бомжем. Така неприваблива перспектива на деякий час тимчасово зникала. якщо добре випити, але пристрасть до спиртного ще не стала його постійним супутником у розв'язанні різних проблем.

Того вечора компанія таких самих, як і він підігрітих спиртним людей, в котрий раз марно намагалися вирішити якесь питання світового значення. Йому було нецікаво, але нічого іншого ніхто не пропонував. Спиртне чомусь швидко вивітрилося з голови, а випивати ще не хотілося. Раптово і невідомо як, Він відчув, що його хтось більш ніж пильно розглядає.

В очі впала постать гарно одягненої, приємної зовнішності, жінки. Очі їх зустрілися і йому стало соромно за свій вигляд. Ще за мить йому подумалося про прірву, що розділяє їх і про те, що тепер він, навряд чи колись зможе без сторонньої допомоги її подолати.

Наступного дня на цьому ж місці він знову зустрів цю жінку. Більше того, йому здалося, що саме вона зробила все, аби зустріч відбулася. Вона привіталась першою, а він ладен був від сорому бігти навмання від неї. Жінка простягла йому пакунок з теплими речами, а його вистачило лише на те, щоб з превеликим запізненням знайти слова подяки. Шквал почуттів на той момент переповнював його свідомість і йому вкотре стало прикро за те, що вона може здогадатися, що коїться з ним.

Вона і він не були готовими до розмови, але перший крок назустріч був зроблений і він твердо пообіцяв їй прийняти в подарунок наступного дня на цьому місті ще декілька речей. Що їх могло об'єднувати? Кожний з них в той день думав про це, але прийнятної відповіді не знаходилося. Обидва готові були зупинитися на половині дороги, тим більше, що на тверезий розсуд цим двом людям не було ніякого сенсу від майбутньої зустрічі. Голос в її голові розсудливо доводив, що не треба робити більше того, ніж вона вже зробила для цього бомжа. Інший голос застерігав продовженню стосунків, лякаючи її майбутнім негативним ставленням до неї її знайомих та колег. Напроти, голос в його голові переконливо нашіптував про те, що він остаточно втрачає чоловічу гідність і в разі продовження стосунків на нього чекає підкорення слабкій статі. “Навіщо це вона робить?” – раз а разом питав він себе і не знаходив жодної прийнятної відповіді. “Навіщо я це роблю?” – лунало в її голові і відповіді так само не було. Не без вагань кожний з них йшов на чергову зустріч.

Вранці того дня він вперше за довгий час знайшов в собі сили аби хоч якось надати собі більш-менш привабливого вигляду. Насправді він хотів зробити щось приємне цій, допоки незбагненній його розумінню, жінці. Вона ж того ранку довго подумки обмірковувала потрібні слова, за допомогою яких вона збиралася встановити необхідний контакт з ним. Ще здалека побачивши її, йому знову закортіло раптово щезнути аби не мати ніяких справ з такою, ще достатньо молодою і привабливою, гарно одягнутою, жінкою. Він не бачив себе поруч з нею і тому ніяк не міг збагнути, чому серед інших бездомних вона виділила саме його, а не когось іншого. Не спокійно було на душі і в неї, але тільки до перших слів.

Після цих перших слів, якими вони привітали один одного, нарешті скресла крига і першої недовіри. Тепер він з вдячністю, а не з острахом, як це було напередодні, прийняв принесені нею речі. Вона обережно розпитувала його, він також обережно, неначе боячись чимось образити її, відповідав. Можна було бути впевненим, що жоден з них не зміг би в подальшому пригадати про що вони тоді розмовляли. Розмова, немовби ні про що, повільно добігала кінця і вони пообіцяли знову зустрітися. І він і вона зрозуміли, що кожен з них не марно сподівався на цю зустріч. Наступного разу, дізнавшись про його вміння, вона запросила його дещо відремонтували в неї вдома. Він здогадався, що насправді означає цей ремонт і не вагаючись погодився. Коли він скінчив прикручувати, та затягувати, та налагоджувати весь той різноманітний побутовий дріб'язок, що з часом має звичку потихеньку розхитуватись відвалюватись без належного нагляду, його вже чекав гарно уставлений їжею стіл. Не обійшлося на столі і без поцяцькованої етикетками пляшки дорогої горілки. Він здогадався, що горілка не просто стоїть на столі, і що спиртне насправді буде перевіркою його на щось, що йому поки невідоме. “Пити чи не пити?” – питання було зовсім не простим. В нього вистачило б волі відмовитися випити, але хто повірить в цей дешевий трюк, де він буде намагатися показати себе непитущим. А може випити без ніяких там задніх думок, а далі нехай буде, як буде. Щось фатально-приречене було в цих варіантах. Вона перехопила його раптово обважнілий погляд і запросила випити разом з нею. Він не очікував, що на його ваганнях поставить крапку сама господарка. Саме так рішуче вона взяла ініціативу у власні руки і цим ще більше збила його з пантелику. Тепер пити треба було обов'язково і вони випили перший тост за зустріч.

Крига недовіри потихеньку скресала між ними, але до повного порозуміння було ой як далеко. Кожний з них намагався показати лише те, що хотів показати. Другий та третій тост не додав відвертості їх розмові. Він бачив, що вона пильно придивляється до нього, намагаючись скласти бодай якесь поверхневе уявлення про його внутрішній світ. Вони разом діяли від захисту, але в її положенні це була активний захист з раптовими наскоками у вигляді незручних для нього питань про його минуле життя. Він же діяв з позицій глухого, кругового захисту, коли доводиться ретельно обмірковувати кожну відповідь і те, яке враження може викликати вона. Перші взаємні враження були суто позитивними і вона випадково впіймала себе на тому, що оцінює сидячу через стіл незнайому людину вже зовсім по іншому, ніж як це було під час першої зустрічі. В свою чергу, і йому так і не довелося відчути всю дошкульність цього, трохи не допиту. Він достеменно не міг знати на майбутнє, чи запросять його в цю квартиру ще будь коли, але наперед оцінив добре ставлення до себе і нічим не хотів його зіпсувати.

В пляшці лишалася добра половина горілки, але здоровий глузд підказував, що оглядини відбулися і треба, як би цього не хотілося, залишити цю гостинну оселю. Він запропонував прибрати зі столу, але не став опиратися, коли вона категорично від цього відмовилася. Вона ж хотіла запропонувати йому взяти з собою щось з того, що було на столі, але злякалась, що він може образитися і промовчала. Вона і він ще на щось вичікували, стоячи на порозі і говорячи один одному нічого не значущі слова на прощання. Тепер кожний з них з впевненістю знав, чого можна очікувати один від одного в майбутньому.

Жінці якомога скоріше кортіло на самоті проаналізувати всю отриману про нього інформацію. Трохи бентежило, що з самого початку все пішло зовсім не так, як ввижалося ще напередодні. Вона хотіла, не беручи перед собою ніяких моральних зобов'язань, а тим більше перед ним, просто пожаліти цю бездомну людину, як жаліє добра людина нічийну вуличну тваринку. Цей же чоловік вперто не бажав просто так, з першого разу впускати її в своє внутрішнє життя. Дарма їй здавалося, що проста матеріальна допомога зубожілій людини може обернутися більш складними відносинами. Він був не менш складним і непередбачуваним створінням, ніж вона з тією лише відмінністю, що вона має житло, постійну роботу, певний соціальний статус, а він всього цього лишився. Їй сподобалося, як він вийшов з ситуації з спиртним, але чи відчув він, що його перевіряють, вона не знала. Не пройшло повз її увагу і те, що кімнатний песик відразу признав його. Мимохідь доводилося ловити себе на думці про те, що якась незрозуміла невизначеність не дає їй змоги полишити думати про цю непросту людину з вулиці.

Він же не мав ніякого бажання нічого аналізувати з того, що пов'язувало його віднедавна з цією незрозумілою для нього жінкою. Ще довго цього дня продовжував він відчувати справжнє, по - людські добре, ставлення до себе зовсім незнайомої людини.

Вранці від вчорашньої ейфорії не залишилося й сліду. Неоднозначний вибір між продовженням стосунків і їх розривом стояв перед нею. Совість не дозволяла просто кинути цю людину напризволяще. З іншого боку він не викликав в неї ніяких особливих почуттів, окрім співчуття до його стану. Було б підступно обманути сподівання цієї людини, проте вона не знаходила йому місця у власному, особистому житті. Нерозв'язані протиріччя продовжували борсалися в її душі, ні на хвилину не збираючись полишати її змучену душу. Вона не хотіла миритися з гірким відчуттям неминучої поразки - поразки від того, що вона не бачила на майбутнє чим ще може йому допомогти. Від однієї думки про те, що вона може жорстоко обманути сподівання цієї людини, в неї безсило опускалися руки. Вона дала людині надію, а тепер готова була зректися її тільки через те, що неминуче доведеться докорінно щось міняти у власному житті. Як не гірко їй було на душі, але реальний стан речей змушував її чесно перед собою визнати поразку своїх примарних сподівань.

Промучившись ще добу, вранці наступного дня поквапом прихопивши з собою якійсь гроші, вона через силу, повільно рушила туди, де найчастіше могла його побачити. Чоловіка не було ніде, ні вранці, ні в день, ні надвечір. Звикнувши доводити будь яку справу до кінця, вона змусила себе звернутися до купки людей напідпитку, серед яких вперше вона і побачила його. З уривків розмови вона дізналася, що саме того надвечір того дня, коли вони сиділи за одним столом, її гостя було за просто так, від нудьги, сильно побито малолітніми нахабами, які так люблять групою потішатися над одинокою людиною. Зараз він лежав в реанімації невідомо якої лікарні і більше нічого дізнатися про стан його здоров'я не було можливості.

Вже за мить вона телефонувала в одне за одним приймальні відділення лікарень, а ще через короткий проміжок часу таксі підвозило її до потрібної лікарні. Вона не вривалася до лікарів немов навіжена, проте, бачачи її стан та її очі, медперсонал йшов назустріч і тепер за останніми дверима був він – людина, за порятунок якої вона весь цей час безперестанно молила бога. Всі застереження, що всі останні ночі не давали їй спокою, розлетілися вщент, як розлітається крихке скло від стрімкого удару кулі. Щось за межами її розуміння відбувалося в її душі і тепер вона наперед знала, що ніколи не зможе полишити його.

Замкнені очі на знекровленому і опухлому від синців обличчі та збиті до чорноти кінцівки рук – ось що найперше кинулося їй в очі. Нічого в ньому не нагадувало ту людину, яка ще нещодавно привітно розмовляла з нею. Стан його здоров'я був стабільно важким, але загроза життю минула. Тільки бог і вона могла б розповісти, що довелося їй пережити, проводячи довгі години біля непритомної, знесиленої, але такої дорогої віднині для неї людини. Перше полегшення вона відчула за кілька днів, коли він поволі, лише на кілька секунд відкрив очі. Вона робила все, аби поставити його на ноги і незабаром, він вже міг самостійно рухатися не тільки в межах лікарняної палати.

Біль ще довго не відпускав його тіло, але поряд була вона і це неабияк додавало сил. Він встиг не один раз пересвідчитися, що все що вона робила для нього, вона робила за покликом серця, без будь якої надії на майбутню вдячність з його боку. З важким серцем він розумів, що навряд чи коли зможе коли не будь хоч чимось віддячити їй.

З кожним днем між ними міцнішало порозуміння двох одиноких та по своєму нещасних людей. Невеличка стежечка взаємної довіри поступово перетворювалася на справжній емоційний місток, що день за днем ставав ширшим, воліючи з часом непорушно з'єднати цих людей в єдине ціле.

Закінчувалася, взята за свій рахунок, відпустка і вона вже вирішила для себе, що забере його доліковуватися до свого дому. На відміну від нещодавніх вагань зараз їй нічого не заважало повідомити йому про це. Їй лише трохи було не по собі від того, чи дасть він свою згоду. І справді, йому було досить незручно, але тільки через те, що ще певний час йому і надалі доведеться відчувати себе недоречним тягарем. Він подивився в її очі і не зміг відмовитися.

Потроху їх взаємні стосунки ставали дедалі теплішими і людянішими, допоки вона не відчула, що вже не уявляє своє життя без нього. Він бачив, як змінюються її почуття до нього, але з прикрістю відчував, що окрім безмежної вдячності за її доброту до нього, він нічого більшого не відчуває до неї. Він знав і міг дати їй те, що вона хотіла, але чи схотіла б вона цього, якби в якійсь момент відчула би фальш. Він ніяк не бажав прикидатися і разом з тим відчував себе не в змозі віддячити за все те, що вона зробила і продовжувала робити для нього. Вона була гідна справжніх високих почуттів і він корив себе за нездатність дати їй те, на що вона заслуговувала більше, ніж хто – любов. Дати ерзац замість справжньої любові він не міг, як і не міг чесно признатися перед нею в тому, що не любить її.

Того пізнього вечора, нарешті біль, ненадовго заспокоєний ліками, дозволив йому заснути. Вона ж, втомившись за день на роботі і від догляду за ним, непомітно для себе приспала поруч з ним. Ще трохи згодом її голова непомітно як опинилася на його плечі. Щось безкінечно беззахисне було в позах цих, сплячих на двоспальному ліжку, дорослих людей. Може так і проспала б вона до ранку, якби не довелося прокинутись від якогось незвичного відчуття. Спочатку сон вперто не бажав полишати зморену втомою людину, але якійсь давно призабуті звуки поступово змушували просинатися. Поруч з нею намагалася стриматися від ридань людина.

Ще в далекому дитинстві він забув, що таке сльози, але тепер не міг втриматися. Йому наснилося, що раптово стало бракувати кисню і, хутко прокинувшись, він ледь не зіштовхнув з свого плеча голову жінки. Тепло жіночого тіла давно не зігрівало його так, як зараз, але і воно було майже нічим в порівнянні з тим ніжним почуттям до цієї дивної жінки. Жінки, яка наперекір всьому наблизилася до нього, аби допомогти піднятися з колін. Він міг багато разів ошукати її, але кожний раз проганяв ці підступні думки, як тільки бачив її очі. Зараз вона лежала на його плечі і силоміць стримувані сльози були останньою перешкодою для нестримної навали давно забутих почуттів, які він старанно, рок за роком, ховав від сторонніх людей в найглухіші куточки своєї душі. Все, що роками поневірянь трохи не закінчилося каліцтвом, рвалося зараз назовні. Жінка шукала і не знаходила слів, які би заспокоїли цю по-своєму сильну і мужню людину. Нічого не в силах було стримати її і вона ніжно, немов малу дитину, притиснула його голову до своїх грудей. Ще довго, до самого світанку, вони не могли наговоритися, випліскуючи один одному все те, що накопичилося за довгі дні.

Вона прийняла його в своє життя на рівних. Попередня невдача багато в чому навчила її і тому вона розважливо дозувала непомітну опіку над ним. Вона воліла якомога скорше перервати її, як тільки побачить найменші прояви його готовності до прийняття самостійних рішень. Його чоловіча гідність вимагала від нього активних дій, аби не залишитись в її очах довічним піддослідним кроликом. Він узяв всі господарські роботи по дому, аби хоч так відчути власну користь від свого перебування в її домі. Важко віднайти слова, що передають стан душі коли він полишив колишнє вуличне життя з його п'яними посиденьками, ночівлею аби де і як, збиранням пляшок та макулатури. Важче було відкинути раз і назавжди психологічну залежність від всього, що було так чи інакше пов'язане з колишнім середовищем, але і тут він знайшов сили вирватися з його лабети.

Розповідь про цих людей добігала б свого логічного кінця якби доля постійно не вносила свої корективи. В розмовах з нею він не намагався нічого приховувати з свого колишнього життя і це давало їм змогу планували власне майбутнє. Проте дедалі частіше вона стала помічати якійсь незрозумілий смуток в його очах і це не жарт почало її хвилювати. На її прохання Він відверто розповів про те, що ще з дитинства якась невідома сила змушує його постійно блукати з місця на місце, але тоді вона не могла й подумати наскільки це все серйозно.

Раніше вона би щиро розсміялася, почувши від дорослої людини такі чудернацькі слова, але тепер, навчена гірким досвідом і пам'ятаючи попередні труднощі, на цей раз поставилася до його слів якомога серйозніше. За взаємною згодою вони вирішили невдовзі відпочити кілька неділь подалі від дому. Вона не могла уявити, що те, про що він розповідав, настане так швидко і невчасно. Тримаючись з останніх сил, він намагався зробити все так, щоб вона не помітила його стан. Веселий та дотепний – кола вона була поруч, миттєво перетворювався на пригнічену та знесилену людину, коли її не було вдома. Його гнітило передчуття власної безсилі перед неминучістю того, що раз за разом ламало його життя в минулому. Раніше, вживаючи під час таких випадків спиртне, він таким чим втамовував на якийсь час цей чудернацький, межуючий з психічним розладом, невідворотній потяг до по подорожей. Віднині він заборонив собі навіть думати про алкоголь.

Того вечора вона довго так і не дочекалася його додому. Злякавшись за нього, вона швидко вдягнулася і кинулася за двері. До ручки дверей був прив'язаний їхній песик, а до ошийника приторочений клаптик паперу. Тремтячими руками вона розгорнула його. Кілька рядків знайомого до нестями почерку розповіли про те, що вона сама найкраща людина у світі, яку йому тільки доводилося зустріти. Він дякував їй за все, але не може з собою нічого зробити, бо вимушений йти. Він кляв себе за свою нещасливу долю, але не міг з собою нічого зробити.

З горя вона поринула шукати його на вокзалах, але доволі швидко зрозуміла, що лише згаяла час. Спочатку було боляче до нестями, але час загоює і не такі рани і вона за кілька днів потому вже могла відносно спокійно продовжувати жити. Робота та домівка – ось що знову повинно стати її розрадою. А на додаток – вигуляти зранку і ввечері кімнатну собаку.

Може, якби не собака, то так, зовсім не по хепі-ендівськи і закінчилася б ця розповідь. Вигулюючи одного вечора собаку, вона запізно помітила, що тваринка десь зникла. Скільки вона не кликала собаку та не поверталася і вона вимушена була у пітьмі шукати її. Як же вона здивувалася, коли побачила на руках зниклого блукальця власну собаку, яка радісно лащилася до нього. Він стояв розгублений і навіть не намагався підійти. Вона не тримала на нього зла, але теж стояла, через щось боячись підійти до нього. Песик почав пручатися і тоді він обережно випустив того на землю. Тварина скавучала, бігаючи від однієї до іншої людини, немовби запрошуючи їх підійти один до одного. Вже за мить вони міцно тримали один одного в палких обіймах.

Наступного разу він зник на дві неділі і так само раптово повернувся через півроку після першого випадку. Кожного разу він наймався на любу тимчасову роботу, яку з легкістю потім кидав, коли спрага до вільного життя потроху зникала. Він чесно признавався їй, що не стримував себе в такі дні, дозволяючи собі і сильно випити і займатися іншими дурницями. Єдине, що він ніколи не робив, так це жодного разу її не зрадив з жодною жінкою. Добра, порядна і загалом непогана людина, він волів ніколи не полишати її ні за яких обставин і тому шукав в неї допомоги. Він молив і вмовляв її придумати аби щось, що би стримувало б його, бо його мозок був безсилим перед цією напастю.

На роботі, так сталося, що замість захворілої людини, у відрядження, на її прохання, призначили саме його. З неприхованим від сторонніх людей хвилюванням він та вона прощалися на пероні вокзалу. Як не дивно, але саме в такий незвичний спосіб ця пара людей позбулася ще однієї перешкоди до свого такого вистражданого щастя. І дотепер можна бачити ввечері серед господарів різнопородних собак цю ззовні непримітну людину, про незвичайну долю якої довелося почути від людей просто неба.


А ЯКЩО НЕ ПОШЕПКИ ПРО "БРУДНУ" ЛЮБОВ?
Уже була готова ця стаття про жіночу проституцію в Чернівцях, як мені довелося стати свідком цікавого, як на мене, однак буденного для його героїв, події. Якось я побачив на одній з вулиць, що веде до виїзду з міста, двох молодок, які сиділи на підкладених під себе картонках, і яких я інтуїтивно визначив для себе, як вірогідних повій. Через день, йдучи цим же маршрутом, я ще здалека запримітив саме цих молодух і легковик, що зупинився напроти них. Після, на подив, короткої розмови з водієм, одна з них хутко всілася на переднє сидіння, і автомобіль, зробивши невеличке півколо, зупинився на протилежному боці дороги.


Я теж зупинився, аби подивитися, що вірогідно буде відбуватися далі. Жіноча голова зникла, аби з’явитися за кілька коротких хвилин, низько нахилившись у відчинені з її боку дверцята. Потім, перекинувшись кількома словами з водієм, вона вилізла з машини, яка стрімко рвонула з місця. Витираючи тильним боком долоні губи і, постійно спльовуючи, вона перетнула мені дорогу і я таки почув розмову, що, чесно кажучи, мені дуже хотілося почути.

"Щось ти швидко, " - почала з них та, що залишалася.

"Тебе це....? – висварилася на її адресу друга, і тут же хутко додала: - Сергій поспішає по справам, тому довелося нашвидкуруч. Грошей дав, як за повну програму. Ти ж знаєш, Сергій не скупий".
"Так, Сергій – не скупий", - запевнила перша.

З розмови я зрозумів, що Сергій – вже не раз користується послугами цих дівчат, і, як видно, його не дуже хвилює вартість цих послуг.

Зазвичай, на пам’ять приходить образ достатньо битої життям, обшарпаної жінки 25-30 років, чия професія легко визначаються її, дещо специфічним, зовнішнім виглядом, жестами та мовними оборотами. Насправді, ми дійсно бачимо повій, майже однакових в усіх країнах СНД. Ця існотна частина повій, що товчеться у будь-яку погоду на так званих "стометрівках", які періодично зникають, щоб знову з’явитися поблизу і не дуже від залізничного вокзалу, на куту вулиць Південно-Кільцевої та Головної тощо. Хто ці жінки? Переважно молоді, малозабезпечені, соціально незахищені та малоосвічені жінки з неповних родин, частіше всього, матері – одиначки, діти яких перебувають на утриманні держави або виховуються близькими родичами. Можна додати сюди тих відносно дешевих повій, які полюють на можливих клієнтів у барах і кафе, що приобрели серед чернівчан дурну славу періодично п’яними дебошами або недвозначними непорозуміннями між відвідувачами. Попит, як відомо, породжує пропозицію і це економічне правило безвідмовно працює і у  сфері торгівлі тілом. Ці повії готові за "копійки" задовольнити чоловічу похіть, де і як завгодно. Звідси і надзвичайно велика кількість хворих венеричними захворюваннями, побоїв, зґвалтувань, сексуального насилля.

Хто користується їхніми послугами? Найчастіше за все, ці непритязательные до жіночих принад чоловіки, які у стані алкогольного сп’яніння свідомо пренебрегают власним здоро’ям, аби за малі гроші і без зайвої мороки, навшвидку задовільнити свій статевий потяг. Выше описанные категории проституток чаще всего фигурируют в милицейских протоколах о задержании, известны они и среди клиентов специального приёмника - распределителя по ул. Дзержика. В дальнейшем, их судьба наиболее неприглядна среди других прослоек проституток – редко, кто из них может добровольно оставить это ремесло и надеяться изменить свой социальный статус.

Другое дело , когда за свои услуги проститутка требует большую плату. Среди таких, нижнюю грань представляют проститутки, работающие по вызову водителей такси. Симбиоз проститутки и таксиста в том, что каждый из них получает с обслуживания потенциального клиента свою часть денег. Ничего существенно не меняется, если они сотрудничают на добровольных засадах, или, если водитель является сутенером какой-то конкретной проститутки. Пользуются услугами данных проституток более состоятельные и требовательные черновчане и гости города. Схема проста – клиент обо всем узнает в машине и спокойно отправляется в жильё проститутки. Бывает достаточно устной договоренности, а иногда клиенту приходится предлагать фотографию проститутки, когда на ней можно рассмотреть все, на что он так надеется.

Далі: невже люди з грошима підбирають "товар" такого ґатунку? Та ніколи. Для таких послуг є дівчата за викликом, які працюють, зазвичай, "під прикриттям", у дорогих ресторанах, курортах, розважальних центрах та готелях. Ні, це зовсім не те, про що ви подумали. Така повія не сидить тупо у очікуванні клієнта за барною стійкою або у холі, як це буває у дешевих російських чи голлівудських фільмах. Як заведено, її телефон є або у сутенера, або у зацікавленої людини з персоналу закладу, що дають про себе знати у потрібний вам момент. При необходимости её вызовут прямиком в номер вместе с заказанной едой и напитками или, как это теперь модно, в качестве женщины - эскорта, когда она поначалу помогает клиенту приятно провести время за столом ресторана, а уже потом отрабатывает потраченные на неё деньги в постели. Иногда все значительно проще – на целый день снимается номер в гостинице, где все и происходит.

“Домашние проститутки” – женщины за выпивку готовые заниматься этим ремеслом дома с товарищами по стакану. В эту категорию попадают чаще “сверху”, чем “снизу”, то есть, в своё время такие женщины были или любовницами (содержанками) до того момента, когда ими перестали интересоваться потенциальные клиенты, или бывшие проститутки, вышедшие, как говорят, в тираж, или, просто, случайные женщины, которые не могут удержаться от негативного влияния спиртного вследствие неблагоприятных жизненных обстоятельств.

Еще один вариант проституции, присущий именно небольшим городам, как Черновцы, - это женщина, которая «обслуживает» 1-3 мужчин на постоянной основе, в удобное для них время. Она приходит тогда, когда бывает нужна и именно туда (на нейтральную территорию), где и отрабатывает деньги с каждым отдельно. Мужчина может лишь догадываться о том, что он не единственный пользователь такой проститутки. К такому развитию событий приходят женщины – бывшие любовницы, когда отношения со временем между прежним её пользователем и ею переходят в чисто экономическую плоскость, а именно, когда надеяться на брак не приходится, а менять ничего не хочется. Если поначалу это отношения между любовниками, то со временем женщина осознаёт, что женою она никогда не станет, а мужчина не хочет её лишаться в качестве любовницы – то есть, просто деньгами поощряет её к продолжению исключительно половых отношений. Со временем такая женщина за вознаграждение соглашается на половые отношения с товарищем или другом её бывшего любовника.

Интересно вот что – если женщина удовлетворяет мужчин за деньги и ниже их социальным статусом, то такая женщина считается проституткой. Но если женщина делает это ради своего удовольствия, не за деньги и выше или ровня мужчине по социальному статусу, то это уже не проститутка, а кто?

Несколько слов о борделе – сколько живу в Черновцах, столько и слышу о их существовании. Доподлинно знаю еще живущую доныне женщину, которая когда-то сама была проституткой и определённое время “опекала”, то есть контролировала, какую-то часть местных уличных проституток, но о создании чего-то, на манер, западных домов терпимости, почему-то дальше разговоров не доходило.


ОПОВІДАННЯ "НЕЩАСЛИВИЙ БУДИНОК"
Це було схоже на справжнє диво. Випадково натрапивши на кинуте під знос житло, Сергій швидко зметикував всі вигоди щасливого вибрику долі. Дві маленькі кімнатки на першому поверсі та кімнатка на горищі разом з приземкуватим прибудованим хлівом та літньою кухонькою становили майже справжнє обійстя. Старенький будиночок був чимось схожий на померлого самотнього господаря, який до останніх днів свого життя успішно боронив клаптик власної землі від набігів навколишніх дітей і бомжів, які, заради випивки, крадуть все підряд. Нові забудови невипадково оминали захаращену промислову зону, де тепер залишився єдиний будинок з колись цілої вулиці. Чи то не було нащадків, чи то ніхто не збирався найближчим часом купувати будинок, але на момент, коли Сергій, сталий бомж з трирічним стажем, вперше боязко переступив його поріг, той стояв пустим. Проблема відсутності житла завжди була і буде болючою для людей, які його ніколи не мали і особливо болючішою для людей, які його через щось втратили. Бездомному не менше, ніж кожній пересічній людині, потрібно десь сховатися від негоди або просто лягти спати не на голій землі просто неба. В хід йдуть підвали, хліви, колектори теплотрас, насамкінець, просто картонні коробки та ящики, будь - які прихистки, захищені зверху балконом першого поверху, горища та майданчики між сходами багатоповерхівок. Всі ці тимчасові нічні схованки людей вулиці раз за разом зникають під тиском мешканців, які справедливо вважають за непотрібне бачити все те, що несе з собою сусідство бомжів. Вперше за довгі роки поневірянь Сергій відчув себе справді щасливою людиною. Не псували настрій відірвані разом з штукатуркою електричні дроти, побиті чавунні кільця мурованої печі та купи сміття, що залишили по собі попередні тимчасові мешканці. Подумки він вже бачив той час, коли можна буде обжитися в теплі і спокої. Все необхідне, щоб якось більш-менш пристойно жити в новій оселі, можна було б завжди і без зайвих проблем знайти на смітниках.

Сергій не міг не поділитися радісною новиною з товаришами по нещастю. Ввечері того ж дня компанія з чотирьох бомжів радо справляла справжнє новосілля. Вогонь весело гудів у печі, заповнюючи сивим димом кімнати. За лампи правили шматки ламаних весільних свічок. Старий диван та купа шмаття легко замінили меблі для швидко сп'янілих волоцюг. Нічого, завтра всім скопом наляжемо на прибирання і заживемо, як нормальні люди – виказав, як здавалося загальну думку всіх, Сергій. Ніхто не намагався заперечувати, навпаки, всі підказували, як за краще обжитися. А поки лише червоні цятки цигарок та блимання свічок сповіщало мир та спокій серед людей вулиці. Вони до кінця не вірили, що їх ні сьогодні ні завтра ніхто не пожене з цього дому. Такі набридли свого часу розповіді про колишнє власне житло зараз приємно гріли душі людям просто неба.

Наступного дня, лише близько обіду компанія остаточно пробудилася внаслідок вчорашньої пиятики. Сергій не полишав наміру прибратися, але бажання похмелитися було сильнішим за бажання наводити порядок і всі просто відмахувалися або посилали Сергія подалі. Ніхто не висловив бажання стерегти будиночок вдень і вся компанія мовчки посунулася по своїх справах в місто. Увечері в будиночку вже ночувало сім бомжів, які дізналися від інших про нове житло. Тепер щовечора склад проживаючих раз по раз мінявся. Сергій марно намагався словами примусити своїх товаришів до порядку, але потім і сам здався на поталу апатії. Купа сміття, серед якого вони продовжували жити, ставала дедалі більшою. Вона їм зовсім не заважала кожного вечора напиватися, як не заважав і ядучий дим, що йшов в кімнату через забитий димохід. Сморід від немитих здавна тіл звично оселився в кімнатах. Вже кілька разів кинуті на підлогу жевріючі недопалки мало не призводили до пожежі, але поки миналося. Земля навколо будиночка перетворилася на суцільну вбиральню і одного дня Сергій побачив, як один з п'яних бомжів робив свою справу прямо на сходи, ніяк не реагуючи на слова Сергія. І тільки після того, як полетів зі сходів вниз, зрозумів, що робить щось не те. Реакція інших була прогнозованою – хтось осуджував, хтось погоджувався, але загалом всі вважали дії Сергія цілком неправильними. І все через те, що він має права на це житло не більше кожного з них і його справа – сторона. В інших умовах, коли просто не були куди діватися від холоду або негоди, їм доводилося платити горілкою або грошима за нічліг в деяких підвалах тим з бомжів, хто силою взяв собі за право контролю. Таких бомжів ненавиділи і робили все, аби помститися при першій нагоді. Зараз занадто свіжою була пам'ять про появу цього житла і Сергій мусив підкоритися, аби не бути побитим. Дехто з цих людей був не проти аби хтось, але не він наводив порядок. Більшості ж було байдуже, що відбувається навколо них. Ці люди просто звикли так жити, втративши за довгі роки бомжування почуття власного житла. Переповзаючи, коли по двоє по троє, а іноді поодинці по різних схованках, вони мріяли про хоч якусь подобу власного житла. Коли вони знайшли таке житло, то їх стало занадто багато, щоб самим впорядкувати його. Їм було добре, коли їх ніхто не чіпає, коли можна все, що завгодно і пити скільки завгодно. Лише ті, хто як Сергій, ще не так давно став бездомним, не повністю зневірились в цьому житті. Він не був кращим за інших і випивав не менше них, але в душі його ще було щось таке, що перешкоджало аби повністю перетворитися на подобу людини, як деякі з тих бомжів, що ще нещодавно хизувались своїм колишнім життям, а зараз ночують по рівчакам, не просихаючи від паленої горілки. Він вже здогадувався, що його очікує в недалекому майбутньому, але відчував, що є якійсь сили, що ще дають йому змогу не падати у прірву так швидко.

Погодившись для вигляду, що вчинив неправильно, Сергій задумав все ж таки відстояти будиночок для тих бездомних, хто ще не зовсім зневірився в цьому житті. Хтось з друзів погоджувався зразу проте через деякий час так же швидко відмовитися від необхідності йти на конфлікт з іншими бомжами. Ще більше знаходилося таких, хто дійсно бажав мати власний дах над головою, але забували про все, як тільки діставалися до випивки. Загалом, саме випивка робила їх майбутніми союзниками і ворогами Сергія в боротьбі за будиночок.

Про це довелося відчути Сергію під час першої спроби показати всім, що в будинку можна жити, як нормальні люди. З Сергієм було ще четверо бездомних, які погодилися прийняти його сторону, коли він ввечері з'явився в домі. Така сама кількість знайомо – незнайомих бездомних спокійно палила багаття в кутку кімнати і готувалась до вечері. Розмова не клеїлася з самого початку і Сергій відчув, що можливо доведеться силою змусити людей до порядку. Союзники Сергія мовчки переминалися з ноги на ногу, немовби забули навіщо прийшли. Але лише до того часу, поки на ящику з під миючого порошку не з'явилася пляшка горілки. Сергій тепер спочатку відчув, а потім і почув в який бік перемінився настрій в його війську. Горілка довершила братання так і не встигши стати ворогами один одному бомжів. Сергій чув, як рішучі вимоги поступово змінюються на пустопорожню балаканину вмовляння та таке ж ні до чого не зобов'язуюче базікання. Всі погодилися з наступного ранку підтримувати порядок в оселі і дружньо випили за прийняте рішення. Один Сергій, заливаючи поразку горілкою, твердо визнав для себе, що програв цього разу, але не програв остаточно.

Ще через кілька днів Сергій з новою ватагою прийшов до оселі ще далеко до вечері, вже дізнавшись, що за ці кілька днів, коли він ретельно збирав нових охочих жити в будиночку, сталася подія, яка змінила все. Справа в тому, що навколишні діти також дізналися про полишений будиночок і зовсім не вважали його власністю бомжів. Коли вдень ніхто не лишався на сторожі, діти наводили гармидер в кімнатах щоб таким чином віддячити бомжам за те, що ті зайняли їх схованку. Неможливо встановити, хто першій виявив нічийний будиночок, але протистояння бомжів та бешкетників з часом набувало все більш серйозного вигляду. Якщо спочатку діти просто дражнили п'яних бомжів, то тепер все більші за розміром канемюки раз за разом гупали по даху будинку. Найбільших веселощів викликав влучний кидок, коли від його удару розліталася шибка або коли камінь залітав всередину кімнати. Вже за кілька днів жодного вцілілої шибки в домі не було. Бомжі у відповідь марно намагалися, погрожуючи побиттям, відігнати якомога далі бешкетників. Зловживання спиртним завжди було на заваді здоров'ю і жоден з них не міг наздогнати прудконогих дітлахів. Під час останнього набігу було побито одного з дітлахів, який не встиг вчасно відбігти і випадково загруз у трясовинні заболоченого струмка. Може бути, якби той бомж і не був п'яним, то і не лупцював дитину, але сталося саме так. Про наслідки ніхто не думав, бо ніхто з тих бомжів не мав наміру повертатися в оселю, принаймні, найближчим часом. Сергій розумів, що все так просто не минеться, хоча і надіявся мирно владнати конфлікт.

Дійсно, того дня ніхто з попередніх бездомних не прийшов на ночівлю і Сергій з товаришами винесли сміття з будиночку і навколо нього. Робота втомила всіх, але тепер це був їх будинок і вони були рішуче налаштовані проти тих, хто буде захаращувати його сміттям. Ніхто не був проти приймати до себе всіх охочих за єдиної умови – жити по-людськи. На радощах від зробленого звично випили і вперше лежали в чистоті, як з вулиці почувся гуркіт. По сходах швидко піднімалися люди. Ще жодного разу міліція не відвідувала їх тут і приголомшені бомжі дружньо подумали, що вже запізно втікати через вікно з висоти другого поверху.

Насправді, це були не міліціонери. Це були молоді люди, за віком і виглядом - вже після армії, з кийками і ліхтариками в руках, які з диким ревінням рвучко накинулися на розімлілих від випивки бомжів. Ніхто не чинив опору, окрім Сергія, якому після кількох добрих ударів дошкою по голові, вдалося прорватися скрізь натовп нападників і скотитися по сходах вниз. Іншим пощастило значно менше. В крихітній кімнатці важко було розвернутися і били, скоріше за все, навмання. Годі було сподіватися, що на крики побиваних людей хто не будь зреагує, тому що рідко хто, з настанням темряви, наважувався вештатися поблизу. Раптово побиття перервалося і один з молодиків голосно промовив: “Поклич малого, нехай впізнає, хто його бив”. В кімнату, на коло від світла ліхтариків увійшов блідий, років десяти – дванадцяти, хлопець і, ретельно обдивившись кожного з побитих бомжів, ледь не прошепотів: “Його тут немає”. “Ти правду кажеш чи як”? – суворо попередили малого, але той лише ствердно хитнув головою. Бомжі подумки почали надіятися, що тепер їх лишать в спокої. Той самий молодик, схожий за старшого серед нападників, тепер звертався до них: “Ви, непотріб з непотребу, затямте собі раз і назавжди, що, якщо я когось з бомжів хоч би ще раз побачу в цьому районі, то нехай жаліється лише на себе. А зараз ми трохи пришвидшимо розставання з вами.” Немов по команді побиття продовжилося з новою силою. Кожний з бомжів повинен був пробиратися до сходів через стрій молодиків, які не один раз встигали, що є сили, вдарити їх. На дворі діти, які тримали оселю в облозі, тепер допомагали наздоганяти бомжів і бити їх, допоки ті розбігалися в різні боки. Натішившись вволю, нападники, швидко залишили оселю.

Сергій викликав швидку, але, не знаючи адреси, зрозумів, що таким чином допомоги потерпілим ніхто не надасть. На ранок дехто з побитих бомжів подався до лікарні по медичну допомогу. Хтось з них вирішив, що побої на ньому загояться самі по собі, як на собаці, що і було вже не раз з ними. А хтось, перемагаючи біль від синців і забоїв, звично поплентався оглядати смітники у пошуках їжі та поживи.

При першій же зустрічі Сергію переповіли про все, що сталося після його втечі. Перечекавши певний час, поки мине перший страх, він ще з одним товаришем по нещасливій долі, все ж таки насмілилися сходити і подивитися, що тепер робиться в такій нещасливій для них оселі. Підштовхнув на такий ризикований крок товариш Сергія, який від когось почув, що в будиночку знову живуть бомжі і їх ніхто не чіпає з місцевих. Ввечері, коли в очі не так сильно впадало їх вишукано захланне і смердюче вбрання, вони, постійно озираючись навкруги, поступово наближались до своєї мети. Проте, вже за добрий кілометр до будинку, їх обігнало кілька пожежних машин, що на повній швидкості, з включеними сиренами і мигавками летіли в напрямку їх руху. Оминувши нарешті останні кілька-поверхові споруди якоїсь бази, вони раптово побачили розлогий стовп диму, крізь який ринуло до гори яскраве полум'я, саме над тим місцем, де завжди був будиночок. Тільки зараз Сергій побачив непоодинокі фігури людей, що купчилися навколо, споглядаючи за пожежею. З уривків розмов вдалося дізнатися, що в будиночку в останні дні дійсно мешкали бомжі, а чи встигли вони врятуватися допоки невідомо. Більшість людей сходилася на тому, що пожежу могли спричинити самі бездомні, які і тверезими ніколи не бувають. Жінка, яка переказувала це іншій, осіклась побачивши поряд з собою Сергія. Темрява звично сховала Сергія аби зайвий раз не дратувати почуття добропорядних пересічних громадян. Цікаво, раптово подумалося Сергію, якщо б йому та сотням таких, як він надали можливість жити хоч би в нічліжці, то їх почуття до них, до бездомних людей однієї з ними країни, змінилося би хоч трохи на краще?


НОТАТКИ ПРО РЕЄСТРАЦІЮ
Всім нам доволі звична ситуація, коли роботодавець не бере на роботу людину тільки через те, що в неї немає реєстрації, або закінчився її термін, або немає в наявності самого паспорта. Також нерідко буває, коли саме через відсутність відмітки про реєстрацію в паспорті громадянин України не може, а фактично, не має права відповідно до законодавства України повноцінно користуватися наданими йому правами громадянина України. Причини на те доволі банальні: втрата внаслідок різних життєвих обставин житла через знаходження в місцях позбавлення волі, сімейні негаразди, не кажучи вже про необачну довірливість різного роду пройдисвітам та аферистам. Згідно законодавства України, бездомним вважається кожна людина, яка не має помешкання, в якому може бути зареєстрована, через що до ОГ "Народна допомога" звертаються різні категорії громадян – від тих осіб, хто порпаються в смітниках до людей, які ні за своїм зовнішнім виглядом, ні за рівнем інтелекту та достатку ніяк не нагадують "бомжів".

 1 квітня 2006 року вперше в Україні саме в Чернівцях, зважте на це шановні читачі, при ОГ "Народна допомога" було відкрито Центр обліку бездомних громадян, куди може звернутися з питання оформлення реєстрації не тільки мешканець Чернівців та Чернівецької області, а і кожен громадянин України, незалежно від місця його попереднього проживання. Термін, на який реєструється громадянин, не перевищує 6 місяців, по закінченню якого можливо без перешкод неодноразово подовжити термін реєстрації ще на 6 місяців. На превеликий жаль, наразі доводиться констатувати той факт, що в силу певних обставин ми маємо право реєструвати лише мешканців міста Чернівці.

 Також, працівники Центру допомагають громадянам України отримати або відновити втрачений паспорт, замінити паспорт радянського зразка на паспорт громадянина України, та в разі потреби, надають довідки, необхідні за місцем вимоги. Штамп про реєстрацію в Вашому паспорті не буде мати ніяких відмінностей від аналогічного штампу про реєстрацію, отриманого на попередньому місці проживання. Разом з тим, при реєстрації в Центрі обліку бездомних громадян від Вас не вимагається проживати в існуючому при об'єднанні громадян “Народна допомога” Центрі ре-соціалізації безпритульних осіб, хоча якщо у людини є така потреба, то їй надається після проходження обов'язкового медичного обстеження безкоштовне місце нічлігу з урахування всіх побутових зручностей, як то: комплект білизни, гаряче харчування, автономне водяне опалення, цілодобова гаряча вода та душ, можливість користуватися пральною машиною та самостійно готувати їжу в обладнаній кухні, а також соціально-психологічний супровід та кваліфіковані медичні консультації лікаря на весь час перебування.

На даний момент, в Центрі обліку бездомних громадян, розташованому на вулиці Гайдара, 9а, перебуває на обліку більше 800 громадян України, а звернулося по консультацію з юридичних або соціально-психологічних питань не менше 3 тисяч відвідувачів Центру. Всі послуги, які надаються працівниками нашого Центру, безкоштовні. Під час соціального патрулювання, яке є одним з постійних видів діяльності ОГ "Народна допомога", безпритульним нашого міста надається вся необхідна інформація про діяльність Центру обліку бездомних громадян, чого, на превеликий жаль, поки що не можна сказати відносно поінформованості інших мешканців Чернівців та Чернівецької області, у яких є нагальна потреба в реєстрації.



ОПОВІДАННЯ "Я НЕ ПОВЕРНУСЬ НІКОЛИ"
 Так вже сталося, що Лесі майже ніколи не доводилося серйозно розмірковувати про власну долю. Їй давно вже було байдуже, що вона є сталою бездомною з багаторічним стажем перебування на вулиці. Колись перша красуня в класі, яка, більше того, немов невеличкий отаман, могла, особливо не переймаючись наслідками, примусити інших виказати бойкот непокірному однокласнику чи однокласниці. Біля неї завжди крутились старші хлопці і коли треба, то вона без проблем використовувала їх міцні кулаки у власних інтересах. Проте, була вона не жорстокою, просто їй здавалося, що створений нею власний світ навколо себе буде завжди і в подальшому дорослому житті. Надії, як відомо не завжди справджуються в повсякденному житті і хоча перші її дорослі кроки були не менш успішні, ніж раніш, але незвикла до невдач, Леся дуже швидко відчула всю гіркоту підступних зрад і майбутніх неминучих поразок. Подруги, схожі більше на підлеглих, які раніше ловили кожне слово і рух своєї королеви, раптово вийшли з під контролю і показали гострі зуби. Леся ніяк не могла второпати, що однокласники, які терпіли її вибрики в школі, по її закінченню живуть в дещо інших вимірах і не бажають грати за її правилами.

Першого серйозного удару їй було завдано, коли на черговій вечірці в когось з присутніх пропала сережка, що потім знайшлася, але підозра в її крадіжці впала поза очі саме на неї. Помста колишніх подруг була витонченою і з іншого погляду навіть справедливою. Леся не бажала ні з ким ділитися омріяним, хоча і ефемерним місцем під сонцем і за те сповна поплатилася. Згодом одружившись, вона з прикрістю для себе швидко визначила, що сімейне щастя також нічим не схоже на її колишнє легковажне та зверхнє відношення до хлопців. Шлюб давав тріщину за тріщиною через постійні сварки допоки чоловік не полишив її з малою дитиною напризволяще, пішовши до менш дратівливої за неї жінки назавжди. Другий шлюб розлетівся на друзки після того, як, молодший від неї, чоловік надіслав листа з Італії про те, що закохався в італійку і вже не повернеться до неї. Депресія не забарилась в гості до Лесі і найлегшим захистом від неї чомусь стала горілка. Поступово чарка замінила собою все, що цікавило раніше і навіть рідну дочку, яку змушена була виховувати свекруха після того, як її невістку позбавили прав виховувати власну дитину. Череда чоловіків в свій час пройшла через її ліжко, хоча вона і не стала повією в звичному розумінні цього слова. Вона не відмовляла тепер нікому, аби новий партнер не забував налити гіркої, що знову віднесе її в той світ, де вона може, принаймні під час дії алкоголю, побачити себе щасливою і всемогутньою. Їй вже не було соромно бачити поряд з собою тих чоловіків, з котрими раніше вона вважала за краще не мати ніяких справ. Але і цей час давно залишився в минулому тільки тому, що вже ніхто не міг пригадати в теперішній Лесі колишню погорду красуню, яка перебирала хлопцями і які готові були лізти з шкіри, лише б вона звернула на них секундну увагу.

Вона вже давно поставила на собі, як жінці, хрест, проте одного разу і невідомо чому саме, але Леся відчула, як жіноча її сутність спочатку невиразно, а тепер все сильніше і сильніше оволоділа нею. Співмешканець, з яким вона вешталася по місту, вже нічого не міг, саме як чоловік. Кидати його вона не бажала, навіть через те, що той її періодично нещадно бив, але по своєму любив, годував, охороняв, давав який – не який прихисток, наливав гіркої, що і було головним сенсом переносити знущання з його боку. Того ранку вона звично копирсалася в смітнику, а її господар стояв неподалік і споглядав за її роботою. Наскучивши стояти, він почав її матірно лаяти, аби було чим зайнятися від нудьги. Саме в цей час Леся помітила, що разом з її співмешканцем стоїть ще один бездомний, який з цієї митті чомусь став для неї таким бажаним чоловіком. Сталося так, що і той чоловік поглядом відгукнувся на її прихований, проте достатньо виразний і невимовний поклик. Хто може пояснити, чому бажання приходить так раптово, що майбутні коханці не рахуються ні з віком, ні положенням чи іншими людськими перешкодами. На цей раз раптовий статевий потяг навіть пересилив її бажання повсякчасного пиття.

Мимоволі доводилося сильно ризикувати через те, що її теперішній співмешканець був аж надто ревнивим, щоб спокійно терпіти її зраду або суперника, а йти від нього значило докорінно міняти не тільки місце перебування, але й все навколишнє оточення. Як би там не було, але своїм планом вона вимушена була поділилася з своїм майбутнім коханцем. Щоби приспати пильність співмешканця, вона зголосилася напоїти його, а далі - лише справа часу допоки той не прокинеться. Весь тягар підготовки лягав на неї – дістати спиртне, запросити коханця, напоїти співмешканця. В той день Леся вперше за довгий час причепурилася біля осколку розбитого дзеркала, навівши макіяж, зібраною напередодні на навколишніх смітниках, косметикою. Обличчя в дзеркалі промовисто говорило, що його господарка ще на щось може згодитися, якби захотіла хоч трохи дивитися за собою.

А в тім її вже аж тіпало від нетерпіння і вона не могла дочекатися початку пиятики. Нарешті коханець, немовби випадково зайшовши у гості, виставив на імпровізований стіл з двох дерев'яних ящиків пляшку самогону і гульня почалась. Співмешканець Лесі зразу прийняв на віру розповідь гостя про бажання відмітити горілкою якусь визначну для того подію і чарка за чаркою звично вливав в себе спиртне. Все йшло за планом і незабаром на столі з'явилась друга пляшка. Леся не могла дочекатися моменту, коли горілка остаточно звалить її співмешканця додолу. Трохи бентежило лише те, що майбутній коханець, раз за разом по змовницькі підморгуючи їй, не менш ретельно від її співмешканця почав прикладатися до чарки. Ситуація почала виходити з під контролю, коли Леся побачила, що ще невідомо хто з двох чоловіків впаде під стіл першим. Майбутнього коханця розносило від спиртного настільки швидко, що той вже перестав реагувати ані на підморгування, ані на відверте незадоволення Лесі, ані на чутливі штурхани вбік. Ще через якихось кілька хвилин обоє п'яниць, обійнявши один одного, мирно сопіли на підлозі. Леся обережно витягла гостя за руку і спробувала привести його до тями. П'яниця лише безглуздо кліпав очима і пускав ротом бульки. Марно було сподіватися на диво і Леся ледь не захлинулась від підступивших до горла сліз відчаю. Вона вийшла з підвалу і вперше за довгий час бомжування їй не хотілося втопити своє горе в спиртному. Їй не хотілося нічого, а тим більше аби хтось її зараз жалів, як це вже неодноразово бувало в минулому під час чисельних пиятик.

Скрізь їдкий дим цигарки Леся розсіяно дивилася на рідких перехожих, допоки її увагу не привернула літня жінка з гарно одягнутою, вередуючою дитиною 6-7 рочків. Дівчинка, намагаючись все робити наперекір бабусі, нетерпляче вирвала руку і відбігла від неї. Розпашіла від сперечань дитина мимохідь ковзнула очима по бездомній і засмутившись, а може злякавшись її, швидко побігла наздоганяти бабусю. Леся молила бога аби дитина ще раз, бодай на мить, озирнулася до неї, але ні дитина, ні її бабуся так і не подивилися на неї більше. Цієї миті було б достатньо аби кинутись за дитиною – рідною дитиною, чиє миле личко так нагадувало її власне обличчя в тепер такому далекому дитинстві, але й неясна сила змусила її трохи не силоміць втриматись від цього кроку. Лише подумки змусивши подивитися на себе з сторони, вона з гіркотою почала розуміти чому найрідніша для неї людина не в змозі розпізнати власну мати в розпатланій, брудній жінці з вулиці. Наразі чомусь саме зараз пригадався вираз власного обличчя напередодні гулянки і те, що гарне, нічим неспотворене обличчя власної дитини також може стати схожим на її теперішнє, якщо її дочці також доведеться колись пройти вибраною її матір'ю для себе власноруч дорогою життя. Відчайдушно шалений спротив тому, що може спіткати її дочку в цьому буремному житті, заполонив її душу. Одночасно Леся відчула якийсь неземний жаль не тільки до тих п'яних чоловіків в вологому підвалі багатоповерхівки, одного з яких ще не донедавна вона так бажала, але й до всіх тих людей, які з неважливо з яких причин так і не знайшли свого щастя в цьому житті. Якесь нове, до цих пір, незнане почуття, що тільки но народжувалося в її душі, з кожним подихом все сильніше наповнювало її впевненістю, що назад, в те моторошне пекло нелюдського існування вона вже ні за яких обставин ніколи не повернеться.



ПАРАДОКСИ ПРОБЛЕМИ БЕЗПРИТУЛЬНОСТІ
Так чи існує проблема безпритульності в нашому місті? Безперечно кожний, хто хоч іноді бачив людину, яка порпається в смітнику, дасть на це запитання позитивну відповідь. Ще й мимохідь додасть, або в голос, або про себе – і чому ніхто в нашому місті до цих пір не займається проблемою безпритульності.

Існували, існують і, на превеликий жаль, ще довго будуть існувати безпритульні. Але, як це не парадоксально, проблеми безпритульності насправді в нашому місті не існує. Вже понад два роки в нашому місті працює спеціалізований Центр ресоціалізації безпритульних осіб, що є складовою частиною діяльності громадської організації “Народна допомога”.

 Центр ресоціалізації одночасно надає можливість отримати нічліг 64 безпритульним особам. Повністю автономне опалення не дає опуститися температурі нижче 25*С, цілодобова гаряча вода в 12 умивальниках та 11 душах, безкоштовний сніданок та обід, роздільне проживання чоловіків та жінок, амбулаторне медичне обслуговування при Центрі, можливість прати власні речі та постільну білизну в сучасних закордонних пральних машинах, власні, на період перебування в Центрі, металеві шафи для зберігання особистих речей, можливість в подальшому необмеженого в часі проживання в Центрі. Клієнти, стан речей яких не викликає нашої стурбованості, отримують окремі кімнати в Центрі. Крім того, спеціалісти Центру надають безкоштовні послуги по відновленню втрачених документів, реєстрації, проводять соціально-психологічну та консультативну допомогу.

 Я впевнений, що у багатьох з вас, читаючих зараз ці бадьорі рядки, далеко не все є в наявності з вище прочитаного, але ви будете ще більше вражені, коли дізнаєтесь що в Центрі проживає на даний момент не більше 20 безпритульних осіб. Більше того, в рамках проекту “Їжа на колесах” кожен день спеціально підготовлена група соціальних робітників громадської організації “Народна допомога” виїжджає на пошук безпритульних, щоб запропонувати їм проживання в Центрі ресоціалізаціїї та запросити на безкоштовне харчування тих безпритульних, хто не є, або не хоче бути нашим клієнтом.

 Вам це все здається фантастикою? Але все це вище описане є та реальність, яку не хоче справжній безпритульний. Ось тут і криється відповідь на питання, що постало в заголовку цієї статті. Ми, як це не дивно, звикли дивитися тільки з одного боку на проблему безпритульності, а саме з позиції сторонньої людини, яка впевнена, що безпритульними ніхто не займається, а голосом істини є спроба поставити себе на місце гіпотетичного безпритульного і дивитися на світ його очима.

 Аналіз виявлених безпритульних, проведений соціальними працівниками нашого Центру, вказує на те, що більшість безпритульних, яких ви бачите на вулицях, вже по- другому, а деякі по -третьому разу були охоплені інформаційно – роз'яснювальною роботою і, все одно, ще жодного разу не переступили поріг нашого закладу, створеного саме для них.

 Ми годуємо раз в неділю всіх охочих безпритульних обідом з першої та другої страви, четвертинки хліба та чаю. Прийшовши, кожен безпритульний отримує одноразовий посуд до кожної страви. Відкрию невеличкий секрет, запрошення на безкоштовне харчування для всіх охочих поїсти безпритульних, які роздаються кожному з них особисто, в декілька разів перевищують кількість заготовлених порцій, але все-таки іноді залишаються зайві 1-2 порції. Найчастіше безпритульний відмовляється від пропозиції добавки, хоча не всяка господиня може зварити таку першу та другу страву, яку готує кухар Центру – кухар 6 розряду, яка не один десяток років, готувала їжу в ресторанах нашого міста. Більш за все прикро, що наступного разу приходять харчуватися зовсім інші безпритульні.

Чому так відбувається? А за відповіддю не треба далеко ходити. Людина, яка порпається в смітнику, пройшла надто довгий шлях падіння в прірву нашої байдужості, попри всі негаразди звикла до свого теперішнього стану і справедливо вважає, що всі можливі зміни ведуть тільки до погіршення її становища. Практика соціальної роботи показує, що саме цей, кожен день видимий нами, прошарок безпритульних менше за все можливо повернути до звичного для нормальної людини життя.

 Тільки окремі з таких безпритульних наважуються хоча б на час перебороти себе і прийти до нас, але легше за годину-півтори назбирати макулатури, купити за кілька гривень пляшку підробленої горілки чи самогону, розпити в компанії таких же безпритульних і забутися до наступного разу, щоб все повторити знову і знову, ніж боротися з допомогою професіоналів за повернення до нормального життя.

 Шановні читачі, головна мета цієї статті - привернути вашу увагу до тих безпритульних, які фактично і юридично, з різних причин залишилися без житла і, скоріш за все на жаль, вже ніколи його не будуть мати, але з останніх сил намагаються виглядати так, щоб не відрізнятися в натовпі від нас з вами, крадькома продають останні речі не для того, щоб пропити отримані гроші, збирають пляшки та вторинну сировину, аби було чим заплатити за винайняте житло. Це саме ті люди, які без нашої допомоги скоро можуть стати тими, майже непридатними для повернення до прийнятного життя, справжніми безпритульним, яких ми і бачимо на смітниках. Вони ще намагаються йти в ногу разом з нами, але з кожним разом це вдається їм все важче і важче. Ця категорія прихованих безпритульних, багато з яких ви знаєте особисто, або від друзів, знайомих, сусідів або просто колег по сумісній діяльності, але це саме ті люди, яких нам, соціальним робітникам Центру ресоціалізації, найважче визначити. Ми для таких людей надто далекі люди і наші слова про допомогу доходять до них важче, ніж від вас, котрих вони знають не один день.

Ми не закликаємо вас власними силами докорінно змінювати стан таких людей, тим більше, що ви вже мабуть переконалися, що ваші моральні, фінансові та фізичні можливості поступово вичерпуються і настає момент коли така людина потребує опіки професіоналів. Від вас потрібно лише одне - повідомне такій людині нашу адресу і хоча б пару слів, про послуги, що очікують безпритульного в нашому Центрі.

 Потенційним клієнтом Центру ресоціалізаціїї може стати кожна безпритульна особа, яка добровільно погодиться виконувати наші прості, з точки зору, переважної більшості громадян вимоги: не вживай спиртних напоїв та наркотичні речовини, не кради в своїх товаришів по Центру, не створюй непереносиме життя іншим клієнтам Центру. Висловивши бажання стати клієнтом Центру ресоціалізаціі, така людина отримує направлення на безкоштовне повне медичне обстеження і з цього ж дня має право проживати в Центрі, розташованому во вулиці Гайдара.9а.



ОПОВІДАННЯ "ДВІЧІ ПОМЕРЛИЙ І, ВСЕ-ТАКИ, ЖИВИЙ"
 Він остаточно забув, що було раніше – спочатку він пив і через те від нього пішла разом з дитиною дружина, чи спочатку чомусь пішла від нього дружина разом з дитиною, а вже через це він почав пити до нестями кожен божий день. В минулому зосталася робота непогана і вельми шанована робота, квартира, деякий статок і зовсім інше людське оточення. Іноді, в короткі періоди між запоями, минуле зрідка приходило до нього своїми уривчастими спогадами і все частіше йому спадало на думку, що це не його минуле. З всього, що ще реально нагадувало про це, залишився лише український паспорт, отриманий взамін червоного молоткасто - серпастого в перші роки становлення незалежності України. Поступово з запійного п'янички він непомітно перетворився на справжнього бомжа. Спочатку лише по вечорам і подалі від колишнього дому, щоб ніхто не бачив з знайомих, довелося підбирати порожні пляшки і картонні ящики, що виносили за двері продавці чисельних крамничок і все рівно грошей аби вести звичне життя не вистачало. Колишні друзі і просто товариші по випивці з часом перестали давати в борг і тепер він особливо не соромився допивати залишки пива і вина з столиків кафе і барів. Євген знав, що він непогана по своїй природі людина, але слабкий характер ламався перед бажанням випити, заради чого він був готовий терпіти будь що. Позаду лишився сором перед рідними, знайомими і колишніми друзями, кудись поділася повага до самого себе, і тепер кожний, пообіцявши йому випивку, міг насолодитися безкоштовною виставою людського самоприниження .

 Був в якомусь недалекому минулому час, про що йому неприємно було згадувати, коли його намагалися повернути до минулого життя, але ці нерішучі і мляві потуги з його боку були радше для тих, хто хотів змін на краще більше за нього самого. В глибині душі Євген вже нічого не бажав міняти, більше того, він звик до життя аби де і воно, таке життя, всупереч всім негараздам, почало йому подобатися. Суцільна і не обмежена свобода від усього, що раніше оточувало його, своєрідна повага до нього таких самих людей, як і він сам, взаємодопомога в усьому, що стосувалося випивки, ніяких обов'язків, через які неможливо було би переступити та ще багато чого іншого поступово день за днем, місяць за місяцем, а потім і рік за роком остаточно затягнули Женю в той світ, що називається серед пересічних громадян бомжуванням. Тепер ніхто не міг упізнати в неохайній, брудній і смердючій людині без віку, з довгими лискучими від жиру волоссям і бородою колишнього комерційного директора одного з приватних підприємств міста. Іноді частіше, іноді рідше але в і так повне неспокою життя Жені вривався метушливий хаос під назвою міліцейський рейд по затриманню безпритульних осіб. Коли інші безпритульні, змирившись з долею, відправлялися на 2 найближчі місяці на нари приймальника – розподільника, Євгена неодноразово виручав паспорт громадянина України, де так муляв очі охоронцям порядку штамп про реєстрацію. Хто-хто, але і вони і сам Женя краще за кого знали, що реєстрація при благодійній організації є лише гарним тимчасовим прикриттям для бомжа Євгена Вєтрова від зазіхань на його свободу. Протримавши кілька годин, ближче до вечора міліціянти, стримуючи незадоволення, в черговий раз були змушені відпускати Женю і він не гірше від них знав, що по іншому і бути не може.

Від таких “зустрічей” завжди залишався на душі неприємний осад і Женя всіма правдами і неправдами намагався якнайменше опинятися поряд з людиною в міліцейських погонах. Так паспорт завжди оберігав його власника від переважної більшості неприємностей і через це Женя оберігав його, як тільки може оберігати пильна мати власну дитину від будь –якої найменшої небезпеки.

Так би і жив він собі далі, а через деякий час непомітно пішов би з життя, як і багато інших бомжів і цей чоловік, якби не дивна подія, а можливо і цілих дві, що змусили в подальшому по іншому йому придивитися до себе, до свого життя, а, власне, і нам самим до цієї людини.

 Сталося так, що Євгена раптово звалило з ніг запалення легенів після того, як він цілу ніч провалявся п'яним в осінній калюжі, але й тут паспорт допоміг йому залишитися на цьому світі. Коли вічно п'яні “друзі” полишили непритомного від лихоманки Євгена помирати в холодному підвалі його випадково побачив слюсар і викликав карету швидкої допомоги. На щастя вмираючого один з лікарів побачив в кишені засмальцьованої куртки паспорт і це вирішило подальшу долю Жені. Жителі підвалу, повернувшись, не знайшли Євгена і подумки прийшли до думки, що його забрали в трупарню. Через короткий час “сарафанне радіо” вже розносило серед бомжів звістку про його смерть.

Коли Євген повернувся, його подиву не було меж, коли довелося дізнатися про власну удавану смерть. ”Воскресіння” урочисто святкувалося кілька днів в тому ж самому підвалі під розливане море купленого з рук, саморобного спиртного. Кожен з присутніх з неприхованою заздрістю говорив йому про те, що тепер Євгену надовго нема чого лякатись, бо сива жінка з косою рідко приходить двічі за один раз. Євгена аж розпирало від бажання поділитися думкою про свій паспорт –талісман. Як би там не було, але з того часу наш герой дійсно перетворився, як він сам казав про себе, на чернівецького екстремала, якому тепер нічого не вартувало заснути зимою на вулиці і без ушкоджень прокинутись на ранок наступного дня, без будь-яких наслідків пити все, що горить і не ховатись від чергової облави міліціонерів на бомжів. Увірувавши у власну вдачу, Євген неодноразово розповідав черговим знайомим за пляшкою підробленої “паленої” горілки про секрет чудодійного захисту його від всіляких проблем. Хтось щиро вірив його балаканині, а хтось - ні, але кожний з слухачів добре розумів користь від власного паспорта з непростроченим терміном реєстрації.

Коротка вдача не тільки у безпритульного, якщо така людина сподівається на щось інше, окрім власних сил і можливостей і в цьому довелося переконатися власне і Євгену.

Одного з весняних вечорів, коли голова тріскала від випитого напередодні, а шлунок вимагав стулити пельку голоду, до підвалу ввалилися двоє , не те щоб добре знайомих, але й не сказати що й зовсім незнайомих товаришів по спільному нещастю. Насторожував їх прихід, розмова та щось невловиме неприємне в поведінці, але щедрість у вигляді пляшки справжньої горілки моментально зняли всі можливі суперечності. Алкогольні пари нокдаун за нокдауном вибивали залишки розуму в спів-бесідників і тема розмови швидко розлетілася ніби на друзки, на незв'язне бурмотіння сп'янілих чоловіків. Останнє, що запам'яталось Євгену, то це була велика пляшка пива, за якою ще встиг збігати один з гостів. Що робилося далі з ним, він не пам’ятає і по цей день. Ввечері наступної доби, ледь очухавшись, Євген зрозумів, що ретельно прихований паспорт зник, а скоріше за все, був вкрадений непередбаченими гостями. Пошуки нічого не дали і в додаток до всього, вдача з тих пір перестала товаришувати з Євгеном. Скільки раз з тих пір довелося йому поперебувати в приймальнику-розподільнику, а скільки разів неочікуване бути битим і залишатися по кілька днів голодним і без найменшого натяку на дах над головою, не кажучи вже про те, що спиртне стало для нього нездійсненого мрією. Євген добре знав, що марно намагатися відновлювати паспорт, бо потрібні на це гроші він миттєво проп'є. Сподіватися на диво, що хтось зробить за нього йому ж його паспорт було

гідно подиву. Більш ніж неприємним жартом для Євгена стало повідомлення що його вже кілька місяців, як немає серед живих. Йому лишалося тільки сумно посміхнутися на повідомлення про це одним з тих соціальних працівників, які опікуватися безпритульними. В підсумку Євгену довелося таки сходити на той відділок кладовища, де ховають безпритульних за рахунок державних коштів і дійсно побачити свіжий дерев'яний хрест з пластмасовою табличкою, де білою фарбою на чорному тлі він зміг прочитати чітко прописане власне прізвище, ім'я, час народження та час смерті.

Від жаху він біг навмання від власної могили і зупинився лише тоді, коли серце готове було розірватися в грудях від невпинного калатання і задухи.

 В цей день Євген довго сидів один, подалі від місць, де його могли зустріти товариші і розмірковував. Життя пройшло, як вода скрізь пальці і те, що побачив Євген на кладовищі розумілося ним, як останній дзвоник – попередження саме для нього перед чимось, що може означати цілковитий кінець його існуванню. Нестерпно і раптово, до нестями закортіло жити, просто жити і тоді Євген відчув, як болить кожна клітинка змученого таким безцільним життям тіла. Здоров'я вже не було зовсім і кожен незначний рух давався взнаки або тупою, або різкою біллю, нагадуючи про роки, прожиті аби як і аби де, перетворивши його на справжнього старого, хоча він тільки перейшов рубіж півсотні років. Місця на цій землі для нього, де, а, головне, до кого, б він міг прихилити голову, також не було, окрім підлоги підвалу або майданчика між поверхами. На пам'ять чомусь приходили спогади, коли він неодноразово і на тепер остаточно зіпсував колись добре відношення до себе з боку соціальних працівників своєю зухвалою поведінкою до їх марних намагань повернути його в суспільство. Все лишилося позаду, окрім дикого і нестерпного бажання ще хоч трохи пожити на цьому світі.


Примітка: оповідання майже повністю створене на реальному матеріалі. Образ героя оповідання лише опосередковано відповідає реально існуючій людині, яка неодноразово була клієнтом Центру ре-соціалізації при ГО ”Народна допомога”. З етичних міркувань прізвище його змінене та додані окремі вставки автором у випадках, коли герой оповідання не міг бути свідком вказаних подій через стан алкогольного сп'яніння.



АЛКОГОЛЬНА БЕЗОДНЯ
 Сьогодні невдалий для соціального патруля день. Переважна більшість зустрінутих під час рейду бездомних знаходились в тому чи іншому стані алкогольного сп'яніння. Кількарічний досвід спілкування з бездомними однозначно свідчить про неможливість будь якого впливу на підігріту спиртним бездомну людину. Навіть легка ступінь сп'яніння зводить нанівець всі затрачені зусилля. Діапазон стереотипних реакцій на спробу встановити контакт коливається від пустопорожньої балаканини на відсторонені теми до раптової немотивованої агресії. На протязі багатьох патрулювань ми рідко якого бездомного зустрічаємо вперше, проте є багато таких осіб, яких ми майже ніколи не бачили тверезими.

Повірте на слово, що не існує бездомної людини, яка б постійно не вживала спиртні напої. Те, що ви іноді бачите тверезого бездомного, говорить лише про те, що він знаходиться на стадії пошуку спиртного. Завдяки створеному роками стереотипу пересічний громадянин впевнений, що побачена біля смітника бездомна людина шукає, чим втамувати лютий голод, а насправді йде цілеспрямований пошук всього, за що можна придбати спиртне. Зростаюче рік від року матеріальне благополуччя певного прошарку українського суспільства призводить до появи на смітниках такої кількості викинутої їжі, що знімає на фізичному рівні проблему голоду в середовищі бездомних людей. Знайдений вживаний або новий, але морально застарілий, одяг, взуття, потребуюча поверхневого ремонту побутова техніка тощо завдяки бездомним користується стійким попитом у дрібних базарних гендлярів та завдяки чому легко трансформується в гроші для подальшого придбання спиртного. Група з двох або трьох бездомних, не надто обтяжуючи себе, спроможна не більше, як за годину, зібрати достатньо макулатури або пустих пляшок, аби придбати півлітрову пляшку підробленої горілки.

Всі соціальні програми, спрямовані на повернення бездомної людини в соціум, тим чи іншим чином торкаються проблеми боротьби з алкоголізмом. В разі виникнення необхідності вибору між продовженням вживати спиртне і соціальною допомогою по виведенню з цього стану середньостатистичний бездомний після деяких вагань вибирає, як це не дивно, перше. На заваді правильній оцінці стоїть впевненість в тому, що він ніколи не був раніше, не є зараз і ніколи в майбутньому не буде алкоголіком. Вживанням спиртних напоїв починається, продовжується і закінчується без сумніву кожний день цих людей.

 Ви в праві запитати: ”Чому зловживання спиртним є постійним супутником життя кожного бездомного?” Відповідь немовби лежить на поверхні, хоча, насправді, причин зловживання спиртним бездомними людьми значно більше, ніж здається на перший погляд. Переважна більшість людей вулиці зловживала спиртним до того часу, як опинитися без житла і тому продовжує пити і зараз. Різка зміна соціального статусу після втрати житла, коли людина де-юре вже є бездомною, але де-факто ще тулиться по чужим куткам, викликає тривалий психологічний стрес, самим легким виходом з якого стає алкоголь. Розуміючи шкідливість постійного вживання алкоголю, такі люди, незабаром, стають психологічно та фізіологічно залежними від нього. Проживання в непристосованих для цього місцях звично пов'язане в середовищі бездомних з вживання спиртного в якості зігріваючого засобу. Практично неможливо переконати таку людину в тому, що алкоголь, вводячи в оману, лише тимчасово зігріває, аби з часом призвести до протилежних наслідків. Одною з причин зловживання спиртним є усталене в середовищі бездомних уособлення постійно підігрітої спиртним бездомної людини, як людини, яка котується значно вище, ніж така ж сама бездомна людина, але яка не може собі дозволити цього робити постійно.

Було б дивним, якби алкоголь не виступав в середовищі бездомних в якості універсального мірила матеріальних цінностей нарівні з грошима, що згуртовує будь яке тимчасове, хоча б задля пошуку нічлігу чи засобів проживання, об'єднання бездомних.

Через те, що організм середньостатистичного бездомного страждає від цілого букету хвороб, кількість алкоголю, потрібна для сп'яніння, значно нижче від потрібного здоровій людині. Як наслідок, бездомні рідко п'ють на самоті хоча б вже через те, що видужати цілу пляшку стає дедалі важче. Штучно, власноруч створене порочне коло бездомному в майбутньому майже неможливо розірвати через те, що у всіх випадках тривалого вживання спиртних напоїв відбувається незворотні зміни в продуктовому ланцюгу, коли організм вимагає алкоголь в якості основного постачальника енергетичних ресурсів. З цієї причини бездомні найчастіше вживають спиртне натщесерце. В іншому випадку під час вживання спиртних напоїв, бездомний добровільно обмежує себе у вживання їжі, боячись, що вона уповільнить настання стану сп'яніння. З часом бездомний, як правило перестає контролювати кількість випитого спиртного, що напряму пов'язано в подальшому з високим травматизмом та смертністю.

 Серед пересічних громадян вкорінилася хибна уява про те, що бездомна людина п'є через слабку волю. Лише частково така думка має відповідне дійсності підґрунтя. Насправді, за винагороду у вигляді тієї ж пляшки спиртного напою, бездомна людина готова, як це не дивно, продемонструвати парадоксально високу витримку волі. Про що це говорить? Тільки про те, що намагання будь якою ціною постійно вживати спиртні напої зайняло домінуючі позиції в пріоритетах світосприйняття такої людини.

Неодноразові відверті бесіди з бездомними лише підтверджують загальну тенденцію до поголовної алкоголізації цієї категорії громадян нашої країни. Мало хто з них насправді хотів би бути залежним від алкоголю, але образ життя підштовхує до вживання спиртного. Середовище “людей просто неба” продукує негативне ставлення до тих бездомних, які намагаються кинути вживати спиртне. Психологічний тиск на таких осіб настільки сильний, що складається враження в прямій зацікавленості інших бездомних у продовженні ними пити. Багато бездомних свідомо намагаються обмежити вживання спиртних напоїв, але воно не спрацьовує в умовах, коли важко контролювати свої дії на протязі дня в контакті з іншими бездомними. Особливо важко бездомному знайти можливість відмовитися від запропонованого спиртного іншими бездомними.

Чим виправдовує вживання спиртних напоїв пересічний бездомний?

Так легше не помічати власні проблеми і негаразди. Вживаючи спиртне, бездомний розуміє, що проблема не вирішується, але зникає з поля зору на деякий час. Страусова тактика викликає навалу проблем, які в свою чергу вгамовуються ще більшою кількістю випитого спиртного. Інше виправдування в оманливій легкості знайти вирішення будь-якої проблеми під час дії спиртного. Самообман криється в тому, що прийняте під дією алкоголю рішення, ніколи не стає в нагоді опісля закінчення сп'яніння. Надалі, спиртне допомагає бездомному перекладати відповідальність за вирішення власної проблеми на іншу особу, що розглядається сп'янілою людиною, як рівнозначне вирішенню самої проблеми.

Далі, по важливості, визнається самими бездомними те, що спиртне вживається як протидія несприятливим кліматичним умовам – холоду зимою та восени, негоді в інші пори року та, як профілактичний засіб від виникнення респіраторних захворювань. До речі, навіть знаючи про наявність хвороби, несумісної з вживанням спиртного, більшість бездомних людей продовжує пити.

Переважна більшість бездомних страждають на надмірно завищену самооцінку та, як наслідок, низький рівень комунікабельності. Відсторонення від суспільного життя завдяки зловживанню спиртним призводить до заміни життєво значущих мотивацій на окремі, незначущі для інших бездомних, інтереси. Проте, вживання алкоголю, на їх переконання, надає їм можливість до взаєморозуміння серед собі подібних.

В прямій залежності від соціальної та психологічної деградації знаходяться суттєві зміни в системі матеріальних цінностей серед сталих бездомних. Це особливо показово під час виконання нескладного експерименту, коли на пропозицію вибрати між однаковими в грошовому відношенні спиртним та продуктовим його еквівалентом, сталий бездомний завжди вибере перше. При рівнозначній заміні продуктового еквівалента грошима бездомний також вибере спиртне. Обидва експерименти цілковито підтверджують на корінні зміни ціннісних пріоритетів бездомної людини. Виключення буває лише у випадку, коли бездомний впевнений, що може перетворити запропоновані гроші або продукти на більшу, ніж йому запропоновано, кількість спиртного. Проте отримані результати не стосуються прихованих бездомних, які фактично ще не мешкають на вулиці.

Відношення бездомного до вживання спиртного показове і в сенсі можливості його повернення в суспільство. У сталого бездомного на першому місці знаходиться здобуття необхідної на день кількості спиртного, а вже далі йдуть пошук місця ночівлі та пошук їжі. Вживання спиртних напоїв завжди супроводжується палінням, що в окремих випадках може замінювати прийом їжі. Парадоксально, але неодноразово доведено, що бездомна людина ніколи самостійно не бажає готувати гарячу їжу, навіть якщо для цього є можливість. Це стосується також і продуктів швидкого приготування типу “Мівіна”. Причина криється в тому, що насичення організму енергетичними сполуками починається саме з вживання алкоголю і лише потім інших продуктів, виступаючих лише в якості закуски до спиртного, а не самостійної страви. Бездомна людина просто не бажає перед вживанням спиртного витрачати скільки не будь часу на приготування їжі, потребуючої додаткової кулінарної обробки, тим більше на приготування гарячої їжі. Ще менше потреби в приготуванні гарячої їжі після вживання спиртного. Разючою ознакою вищенаведеного прикладу є те, що бездомні люди майже ніколи не беруть з собою додатково запропоновану під час безкоштовного годування гарячу їжу, яку потім достатньо лише розігріти перед вживання. В місцях нічлігу та серед речей, що носять з собою бездомні відсутні будь які натяки на крупи, макаронні вироби та інші продукти, що вимагають тривалого приготування.

 Яке спиртне п'є бездомна людина? Здається, що вона п'є все, що горить. І дійсно, аби спиртне добряче вдарило в голову і не було надто дорогим, його здебільшого купують в людей, які виготовляють його власноруч. Враховуючи співвідношення “ціна-якість“, бездомний вибирає, здебільшого, самогон, підроблену горілку або дешеве кріплене вино. Проте варто зазначити, що у випадку, коли бездомний бажає ще більше або швидше сп'яніти, то після вживання більш міцного алкогольного напою випивається або пиво або газовані слабоалкогольні напої.

Люди, які намагаються матеріально допомогти бездомній людині, повинні усвідомити насамперед для себе, яку користь або шкоду може принести їй та чи інша річ або продукт. Чи можна розірвати коло зловживання алкоголем? Однозначно - ні, якщо це намагається зробити сама бездомна людина. Наявність сильного бажання та сильної волі в поєднанні з застосуванням всього арсеналу допоміжних засобів та з кропіткою працею відповідних соціальних робітників дає можливість сподіватися на бажаний результат.



НА БЕЗКОШТОВНОМУ НА ГОДУВАННІ
Сьогодні, як і кожного дня тижня, окрім вихідних та святкових днів, ми роздаємо їжу бездомним. Перша та друга страви і на додаток чай з чвертю хліба подаються виключно на одноразовому посуді. Під час годування ми надаємо усну і друковану інформацію бездомним людям стосовно запропонованих соціальних послуг. Відвідувачів небагато – не більше 10-15 людей за раз. Всі вони знаходяться неподалік від місця роздачі їжі і тому ми їх знаємо не тільки в обличчя, але і по розповсюдженим серед них прізвиськам і рідше по іменам. Рідко хто з бездомних нашого міста не знає про безкоштовні обіди, проте приходять лише ті, хто блукає від місця роздачі не далі, ніж за 3-4 кілометра. На резонне запитання відповідь одна – ліньки далеко ходити заради можливості один раз на день поїсти. Кожного дня ми повідомляємо час наступного годування, але ніщо не гарантує, що завтра прийде хоч третина від тієї кількості людей, які прийшли сьогодні. Серед щоденних відвідувачів налічується не більше 1-2 постійних клієнтів. На одну жінку припадає не менше 5-6 відвідувачів-чоловіків, причому, жінка, як правило, приходить в парі з більш-менш постійним партнером. Чого бездомні приходять до нас на роздачу їжі? – ось ще одне з питань, що виникає з вищенаведеного. Головну цінність для наших відвідувачів становить саме рідка гаряча їжа, так як готувати її бездомним людям, особливо чоловікам, з різних причин не вдається. Бездомні не гірше від нас з вами розуміють користь саме такої їжі для профілактики шлункових хвороб. Буває і так, що відвідувачі відмовляються від другої страви або склянки чаю чи киселю через те, що не вважають себе голодними, проте це ніколи не стосується першої страви. Поряд з нашою їжею бездомні розкладають таку кількість принесених з собою продуктів, що іноді закрадається в душу сумнів щодо такої вже нагальної необхідності їх годувати.

Після прийому їжі відповідно до встановленого нами порядку один з відвідувачів на наше прохання прибирає за всіма відвідувачами використаний посуд та виносить сміття. Прийдіть та подивіться скільки шматків хліба та залишків продуктів зостається лежати на місцях, де їли бездомні. Нерідкі випадки, коли реальних відвідувачів приходить менше прогнозованої кількості і тоді лишається достатньо порцій хліба та їжі, які доводиться трохи не вмовляти взяти, аби ці продукти не пропали. Ніхто з бездомних, як це не дивно, ніколи не приходить з власним посудом, щоби взяти численні залишки страв, що не вдалося роздати. Ми пропонуємо майже кожного разу брати з собою їжу, але здається, що говориш цілковито в порожнечу.

Настав час прояснити наболіле питання: “Хто приходить на безкоштовне годування?” На перший погляд, це люди, яких, завдяки своєму зовнішньому вигляду, кожний пересічний громадянин безперечно віднесе до категорії людей просто неба, тобто бездомних. Хоча всі відвідувачі безкоштовного харчування зовнішньо і схожі один на одного, проте деякі відмінності кидаються в очі навіть тій людині, що вперше присутня на запропонованому нами соціальному заході. Насамперед, серед відвідувачів рідко можна побачити людину, яка насправді бідує через нестачу їжі. Так, вони незугарно одягнені в кинуті нами з вами обноски, але кожного разу вони чомусь приходять до нас в іншому одязі. День за днем більш детально, ніж пересічні громадяни, споглядаючи цих людей, мимоволі помічаєш у більшості з них зовсім не худорляві обличчя або фізично виснажені статури. Більшу частину щоденних відвідувачів складають люди, які насправді мають власне житло, але ніде принципово не працюють і живуть збиранням вторинної сировини аби задовольнити власні алкогольні запити. Більше того, ані за зовнішнім виглядом, ані за ставленням до оточуючого середовища, такі люди нічим не відрізняються від справжніх бездомних. Саме під час розподілу їжі виникають спорадичні сварки, під час яких справжні бездомні намагаються на словах виказати таким людям свою зневагу до них. Ясна річ, що ми робимо все, аби такі сварки не перейшли до застосування фізичної сили. Доречно поставити питання: “Чому ми годуємо таких людей”? Відповідь буде парадоксально простою і вочевидь неповною. Ми просто фізично не в змозі перевіряти правдивість подібної інформації. Сам факт того, що людина наважилася через певні життєві обставини перетнути своєрідний моральний кордон, задля можливості користуватись соціальними послугами для бездомних, є свідченням того, що вона готова визнати себе людиною вулиці.

Іншу, чималу категорію відвідувачів, становлять люди, які щоденно зловживають спиртним, проте ще мають власне житло та сім'ї, але, ще не займаються збиранням вторинної сировини і не ведуть образ життя бездомної людини. Невеликий, але окремий від інших, прошарок становлять бездомні люди, які в свій час повернулися з місць позбавлення волі і через втрачене за “колючкою” здоров'я або через щоденне зловживання спиртним не становлять цінності для злочинного світу. Саме ці люди найбільш агресивно налаштовані, як до всіх інших бездомних, так і соціальних працівників загалом. Згуртовані певними умовностями, запозиченими під час перебування за гратами, вони завжди намагаються отримати більш високе положення в середовищі бездомних.

І, нарешті, справжні бездомні – люди без житла, які усвідомили для себе, що тільки внаслідок великого дива може у них знову з'явитися власне житло. Це тихі, запійні алкоголіки, без будь яких, навіть, в стані сп'яніння суттєвих претензій до оточуючих, окрім бажання випити ще. Саме їх ми найчастіше бачимо по навколишніх смітниках і саме їх найбільше забирає міліція до спец приймальника - розподільника. До категорії справжніх бездомних також можна віднести достатньо молодих за віком людей, які, на їх думку, через певні негаразди тимчасово залишили батьків, рідних або власні сім'ї, але, насправді, не збираються повертатися назад. Нерідкі на нашій пам'яті випадки, коли близькі родичі знаходили серед бездомних за нашою допомогою своїх рідних. Проте ті або відмовлялися полишити звичне для них середовище, або через нетривалий термін часу ми їх знову зустрічали під час патрулювань. Парадоксально, але навіть надана бездомному повноцінна можливість повернутися в суспільство не використовується ним через небажання брати на себе звичні для кожного працездатного члена суспільства обов'язки. Всіх, без винятку, бездомних людей об'єднує зловживання спиртним і цій звичці вони намагаються слідувати і під час безкоштовного харчування. Ми безжально вилучаємо або не допускаємо до прийому їжі сп'янілих бездомних, як і присікаємо будь-яку можливість вживання ними спиртного. Це нерідко викликає таке обурення, під час якого доводиться чути на свою адресу не тільки брутальну лайку, але й погрози фізичної розправи. Такі випадки іноді відбуваються на протязі кількох днів підряд, але з різними дійовими особами і треба докладати неабияких зусиль аби не піддатися на провокацію. Найбільш агресивно поводяться ті особи, які, насправді не є бездомними або особи, які нещодавно вийшли з місць позбавлення волі і не хочуть визнавати власне фактичне положення бездомної людини. Разом з тим, не для кого не таємниця, що після прийому їжі, багато з відвідувачів поспішають віддати шану горілчаним виробам в найближчих кущах.

Запропонований репортаж не охоплює всі нюанси процесу безкоштовного харчування бездомних громадян, проте дає можливість уявити загальну картину цього соціального заходу.



ОПОВІДАННЯ "БУМЕРАНГ"
 Даному оповіданню знайшлося чільне місце на сторінках № 4-5\2008р чернівецького журналу ""Puzzle" - за що велика подяка до соціальних проблем та проблеми бездомних людей зокрема головному редактору цього журналу, Романовській Лідії.


 Роботи в рідному селі не було, як і можливості виїхати на заробітки за кордон через певні обставини і мені нічого не лишалося, як шукати заробіток по навколишніх містах. Маленькі міста та райцентри не шанували безробітних і я подалась напрямки в обласний центр. Перебиваючись з однієї на іншу, як правило, непривабливу і зовсім не відповідну моєму фаху роботу, я завжди перебувала в стані перманентного пошуку більш пристойної і більш оплачуваної роботи. Одного разу, переглядаючи об'яви найму на роботу, я побачила невеличку, в пару речень, замітку, в якій пропонувався догляд за немічною людиною. Трохи насторожувала відсутність натяку на будь-які додаткові преференції, але щось все-таки пересилило мене подзвонити відразу, хоча пропозиція догляду за ймовірним інвалідом була би більш привабливою, якщо це було б в Іспанії або Італії, або ще десь за кордоном. Відповів на дзвінок скорше за все немолодий чоловік, але саме його голос в подальшому зіграв певну роль в тому, що я попередньо погодилася на запропоновану в газеті пропозицію. Він назвав адресу в передмісті, і я, не надто сильно вагаючись за результат перемовин, десь через годину неквапливо наближалася до старенького одноповерхового будиночка, збудованого ще мабуть за правління австрійського цісаря. Платня за догляд була не надто висока, але деякі моменти для мене були дуже привабливими і врешті – решт я дала свою згоду. Головне, що доглядати доведеться за молодою жінкою, по – друге: господар, Віктор Петрович, а я це відчула зразу, був того типу чоловіків, що тримають руки при собі, а по-третє: мені не треба проживати з ними під одним дахом, а це означає, що я не буду сильно обмежена в часі. В подальшому я жоден раз не жалкувала, що погодилася доглядати за бідолашною жінкою.

Все було б добре, якби не деякі дивацтва у відносинах між господарями будинку. Швидко довелося визнати, що прикута до ліжка молода жінка не переносила господаря на подих, як це іноді буває в неприязних стосунках між дочкою і батьком, але я невдовзі зрозуміла, що ці двоє людей зовсім не рідні люди, проте становлять якійсь дивний, незрозумілий для мене, нерівноправний, але якійсь напрочуд міцний симбіоз. Вони ніколи не розмовляли між собою, хоча й не були німими. В чому була причина таких відносин я не знала, а дізнаватися більше означало для мене лізти в чужі стосунки. Нічого кримінального в їх стосунках не було та і мене на той час цікавили не їх чудернацькі відносини, а власні проблеми і такий стан речей влаштовував, як мені тоді здавалося, всіх нас.

Одного з теплих осінніх днів, прогулюючись парком я ще здалеку почула звуки акордеону, що зразу ж навели на думку про надто непрофесійне, аби не сказати гірше, виконання. Ще ближче я зрозуміла, що це жебрак таким чином акомпанує собі під час співу. Як би не голос, ще не зовсім старий, але добре поставлений, то я не звернула би увагу на цю відверту халтуру по збиранню грошей. Очі мої на мить ковзнули по згорбленій фігурі в старому одязі, розпатланій голові в м’ятому капелюсі та окулярам з одним, ще не до кінця, потрощеним скельцем. Якась химерна мішанина з шматочків різних мелодій змусила мене пришвидшити кроки, але коли він знову заспівав, я мимоволі зупинилася, бо щось надто знайоме раз за разом проскакувало в голосі жебрака. Наступного разу я спеціально прийшла в парк, аби, трохи затримавшись неподалік від співаючого жебрака, пересвідчитися в своїх здогадках. В третій раз, мені вже було достеменно відомо, хто співає під маскою жебрака. Підійшовши до жебрака, я поклала в футляр від акордеона дві гривні, на що жебрак, перервавши на мить свій спів, щиро подякував мені у відповідь. Аби не привертати особливої уваги, я вирішила дочекатися кінця виступу і подивитися куди саме піде з парку жебрак. На той момент я ще не знала, що і жебрак непомітно спостерігає за мною. Доспівавши ще кілька популярних з радянських часів пісень, жебрак обережно поклав інструмент в футляр і спробував піднятися, але не зміг. Спроби підвестися, одна за одною не вдавалися і тоді я, єдина, хто з безтурботного натовпу, спромоглася кинутись на допомогу. Підбігши впритул, я побачила мокре від рясних сліз обличчя, які стікали рівчаками численних зморшок на підборіддя. Важко підвівшись, бідолаха приголомшив мене тим, що звернувся до мене по імені, хоча саме мені кортіло першою викрити його.

Переді мною був господар тієї частини будиночку, в якій я доглядала молоду жінку. Я бачила наскільки йому незручно переді мною за свій зовнішній вигляд, за те, що викрився його обман, та мабуть і від того, що навряд чи тепер я захочу продовжувати працювати у нього. Ми йшли мовчки, кожний думаючи про своє. В моїй голові не вкладалося дивовижне перетворення поважно-розсудливого інтелігента, яким до цих пір був господар хатинки на жалюгідного, поганенько співаючого на поталу натовпу та ще гірше граючого на акордеоні жебрака, яким зараз була ця людина. Я не розуміла, де ця людина була справжньою, а де вона лише грала певну, незрозумілу для мене, роль. Мені було одночасно і цікаво дізнатися правду і разом з тим неприємно, що я стала хоч на короткий час, але обдуреною. Немов читаючи мої думки, Віктор Петрович нарешті вирішив розповісти все, як воно є, справедливо вважаючи, що далі вже від мене буде залежати яке саме рішення прийняти в подальшому.

Історія невдалого кохання завжди має щось втаємничене і захоплююче, але коли розповідь веде безпосередній учасник такої події, то неможливо встояти осторонь від співпереживання людських почуттів. Він, здібний, якщо не сказати талановитий актор обласного театру, батько двох дітей, одружений, закохався в молоду повію, яка тільки-но почала заробляти на життя цим ремеслом. Він нічим особливо не вирізнявся серед інших одружених чоловіків і так би може і прожив би своє життя, граючи характерні ролі, іноді замінюючи головних акторів на ролі перших коханців, не забуваючи це робити і в реальному житті поза очі власної дружини.

ЇЇ ж Віктор Петрович випадково перестрів на дорозі до театру, і вона стала саме тією людиною, завдяки якій доля необачно перетворила і його і її життя на суцільну муку. Він не міг збагнути, що з ним сталося. Він закохався – старе-нове почуття змусило не тільки кров швидше бігти по жилам. Він відчув, як всі ті почуття, які в молоді роки буяли в ньому, раптово з новою силою перевіряють на міцність його свідомість. Це не було примітивне бажання сексу, якого без проблем він міг дістати в необмеженій кількості і коли завгодно. Він покохав, як не кохав ніколи, і покохав повію, нехай ще не зовсім можливо досвідчену, але вже доволі скуштувавши всі принади свого ремесла. Був би секс з нею і все би мирно закінчилося, але Віктор Петрович вже не міг без неї бачити своє життя. Навпаки, всі його потуги молода жінка сприймала не більше ніж, як зазіхання літнього чоловіка. Вона трохи жаліла його, але жодним чином не любила його і терпіла його почуття, допоки це не перешкоджало її роботі. Проте пристрасть до молодої дівчини не тільки не зменшувалася, а стала настільки нестерпною, що друзі, колеги по театру, а згодом і дружина з дітьми почали помічати за Віталієм Петровичем невластиві йому раніше дивацтва. Розум підказував йому, що треба схаменутися і взяти себе в руки, але серце не бажало слухати доводи розуму і в черговий раз він ніс їй букети квітів, а вона не знала що з ними робити, дивилась оторопілими від втоми очима на вибрики цього літнього чоловіка.

 Одного разу, підійшовши на панель, він не застав там своєї коханої. Одна з повій, яка можливо одна з небагатьох її товаришок, яка ще нещодавно більш – менш добре ставилася до нього, зараз із люттю жбурнула йому в обличчя складений в кілька разів папірець і матірно лаючи його на всі боки застерегла ще хоч би раз з'явитися навіть поруч з цим місцем. Приголомшений, він тільки через кілька кварталів спромігся зупинитися і прочитати записку. Те, що він прочитав, ще більше переконало його, що треба приймати непросте рішення, яке безсумнівно переверне все його життя догори ногами. В записці коханої йшлося про те, що через його залицяння невдоволений нею сутенер жорстоко побив її і тепер хоче те саме зробити і з ним, аби на майбутнє він обходив її десятою дорогою. Якби вона не жаліла його, то їй було б байдуже що з ним буде. Аби цього не сталося, вона їде додому і прохає його залишити її і не турбувати її. Шлюб, що вже давно тримався лише завдяки існуванню сумісно нажитих дітей, розлетівся, як тільки Віталій Петрович зрозумів, що остаточно віддав свої почуття повії. Діти стали на бік матері, партнери по трупі відвернулися від нього і тоді, залишивши квартиру колишній сім'ї, він звільнився з театру, нашвидкуруч продав власний автомобіль і в той же день подався на її пошуки.

 Марно прошукавши кохану в невеличкому містечку, де вона жила дотепер, Віктор Петрович в самому поганому настрої повертався в стале для нього віднедавна чуже місто, не розуміючи що він буде робити далі, як він буде жити і чи треба йому жити взагалі. Не спалося, коли посеред ночі в купе увійшов високий, проте зовні непримітний чоловік міцної статури, що видавала в своєму господарі колишнього або спортсмена - силовика або представника охоронних структур. Він їхав до тієї ж станції, що і Віктор Петрович, вже був трохи напідпитку і тому запропонував разом випити. Вагонне знайомство ніколи ні до чого, як правило, не веде і Віктор Петрович і сам був не проти випити з горя. Після першої і, майже без перерви, другої чарки вони вже по свійські бесідували на різні теми, немов бачили один одного не вперше. Попутник іноді вражав в розмові доволі жорсткими судженнями, особливо це стосувалося жінок, судженнями, за якими без труднощів проглядав сильний, непоступливий характер бійця. Віктору Петровичу іноді ставало не по собі, коли він намагався уявити себе на місці можливого супротивника свого товариша по купе, який без жодного сумніву звик жорстко розправлятися з слабкішим, і тому він, вирішив змовчати про власні проблеми, аби не викликати неприємної критики чи недоброзичливого ставлення до себе. Чим більше п'янів партнер, тим більше відвертою з його боку ставала розмова, яка по суті вже давно перетворилася на монолог. Монолог, який вже давно наскучив Віктору Петровичу, але який ані перервати, ані доповнювати не було не тільки бажання, але й не було вже майже сил слухати. Співрозмовник звично підминав під себе волю Віктора Петровича і якби не сп'яніння, то, а Віктор Петрович в цьому не сумнівався, ще невідомо чим би закінчилася ця зустріч для нього.

 Все змінилося, коли сутенер, а це був саме він, почав розповідати, як він покарав одну з підлеглих повій, яка спробувала втекти, не відробивши і мізерної частки вкладених в неї грошей. Починаючи саме з цієї повії, він планував почати обслуговування більш заможних клієнтів і тому не шкодував на неї грошей, аби в клієнта не виникла підозра, що він отримав дешеву підробку. Зараз він повертався з цього карального заходу і його гарний настрій був свідоцтвом того, що він сповна вимістив на ній своє звіряче роздратування. Далі він, смакуючи кожну деталь, переповів, з якою насолодою катував її тіло, ламаючи кістки та спотворюючи її обличчя тільки через те, що вона навідріз відмовилася повернутися назад. Він кілька разів мимохідь назвав ім'я повії і почувши ім'я коханої жінки, серце Віктора Петровича майже перестало битися від простого збігу імен. Відчуваючи барабанний дріб крові в скронях, він хрипким від хвилювання голосом спитав сутенера про те, звідки та повія і той без довгих роздумів розповів, як даремно шукав її там, звідки вона приїхала в його місто, як і яким чином дізнався від її старої, немічної, майже сліпої матері, прикинувшись нареченим її дочки, теперішнє місце перебування. Далі сутенер з якимось незрозумілим жалем повідомив, що через те, що під час розправи настільки увійшов в раж, що не помітив, коли побита перестала приходити до свідомості і виявилося вже запізно навіть силоміць дізнатися ім'я та адресу пришелепуватого літнього бовдура, який спробував чіплятися з своїм залицянням до його «власності» і якого він все одно дістане, тим більше, що того добре запам'ятали інші його повії. Свідомість Віктора Петровича переповнили одночасно і жах і ненависть, і він вже готовий був накинутися на сутенера, але тільки за мить встиг уявити, що після першого ж його удару, сутенер з насолодою розмаже його по стінкам купе і буде подвійно радий, що заразом помстився їм обом. Він втримався, але щось мабуть таки промайнуло в очах Віктора Петровича, що не вкрилося навіть від сильно сп'янілого сутенера, але вже за мить Віктор Петрович знову виглядав, як побитий господарем пес, якого до того ще й викинули на вулицю під дощ.

 Сутенеру закортіло покурити на повітрі і Віктор Петрович слухняно пішов слідом за ним в тамбур. Відкривши назовні одну з дверей тамбура, сутенер продовжував розповідь і лише повернувшись спиною до Віктора Петровича так і не второпав, що за сила викинула його з вагону. Однієї миті стало достатньо, аби не вагаючись, схопитись руками за стійки дверей і вдарити що є сили обома ногами в спину нелюду, коли той вирішив струсити попіл з цигарки і перестав триматися за поручні. Ще не один раз потім просинався Віктор Петрович від кошмарів, в яких він не використав у нагоді ту саму, можливо єдину, можливість довжиною в мить, яку відміряла йому доля, аби помститися ворогу. В пам'яті ж на все життя залишилося здивоване гарчання нелюда, що летів у прірву з багатометрової висоти. Ще запам'яталося відчуття безкінечного вдоволення за скоєне, хоча совість підказувала, що за це він повинен бути обов'язково покараний по людським, проте не по божим законам. Вгамовуючи під маскою спокійної зосередженості, нетерпіння, Віктор Петрович не кваплячись вийшов на своїй станції, аби вже через хвилину летіти на перекладних попутках, не чекаючи ні на що, до місця, де сутенер полишив його побиту кохану. Щось підказувало йому, що дівчина ще жива і тому пошуки почав з лікарень. Вдача була на його боці і знайшлась вона швидко, проте непритомна і в реанімаційному відділенні. Черговий лікар спочатку підозріло віднісся до розпитів Віктора Петровича, але побачивши його стан потім все ж таки розповів, що стогнучу дівчину з численними травмами знайшли на одній з вулиць випадкові перехожі. Сильно постраждало обличчя, але лікар запевнив, що численні крововиливи та синці рано чи пізно зійдуть, а зламаний ніс сучасна медицина відновлює без ускладнень. Гірше за все було те, що пошкоджений хребет і мала вірогідність того, що постраждала зможе самостійно пересуватися. Віктор Петрович протримався весь час лікування біля ліжка улюбленої жінки, але дива не сталося і остаточний вирок лікарів не підлягав перегляду – все життя до самої смерті їй доведеться провести прикутою до ліжка. Якщо молодий організм поступово переборював фізичний біль скаліченого тіла, то духовний біль за перенесені страждання вже ніколи не вщухав в її свідомості. Прийшовши до тями, вона з першого дня мовчки люто зненавиділа Віктора Петровича, сама для себе остаточно звинувативши того в усьому, що сталося з нею. В моторошних снах, що відтепер не полишали її майже жодної ночі, вона раз за разом повзла на руках по допомогу до людей, намагаючись привернути криком увагу до себе, але знову і знову з жахом просиналася від того, що знову опинялася в руках безжалісного ката. Віктор Петрович і сам розумів, яке горе спіткало його кохану, проте не міг її покинути, відчуваючи, що тепер він єдина людина, яка може і яка повинна бути поруч з нею. Серце його краялося від жалю та любові до неї і він був готовий перенести разом з нею всі нещастя, що випали на її долю. Ледь дочекавшись терміну виписки, Віктор Петрович забрав її подалі від тих місць, де її або його могли знати і повіз в один з обласних центрів, де колись тимчасово жив. Стосунки між ними не налагодилися і в майбутньому, вона через силу приймала його допомогу, розуміючи, що більше ніхто не потурбується про неї, але пересилити себе не могла, настільки тепер огидною і неприпустимо далекою стала для неї ця людина, яка завдяки власній забаганці розтрощила її життя, зламала її здоров'я, вкрала її вроду. Вона недаремно навідріз заборонила повідомляти про нещастя власній матері, яка вже доживала останні дні на цьому світі. Проробивши кілька місяців медичною сестрою в пансіонаті для немічних, вона надивилася на муки цих людей і тепер вважала за краще вмерти де завгодно, аби не вмирати заживо серед таких же інвалідів, як і вона.

 Зціпивши зуби від відчаю, образи і ненависті, вона дозволяла доглядати за собою такій ненависній віднедавна людині, що після уходу Віктора Петровича вона довго не могла заспокоїтись, годинами плачучи в подушку, аби той не чув її зойки. Вона ніколи нічого не просила в нього, байдуже дивлячись на його старання дати їй все те краще, що в нього було. Тільки одного разу, ще в перші дні після виписки з лікарні, вона написала на клаптику паперу випадково залишеною ним ручкою, що не бажає його не тільки чути, але й бачити поруч, окрім того часу, коли в цьому є нагальна необхідність. З тих пір Віктор Петрович спав на кухні, а не в одній кімнаті з нею.

Дуже швидко, гроші, що мав Віктор Петрович, закінчилися і йому, вже не молодій людині, довелося підробляти де тільки була можливість. Місцевий театр дихав на ладан і було годі сподіватися на місце в його трупі. Тяжка праця швидко виснажила його і лише випадкові заробітки давали можливість якось співіснувати йому та їй. Жодного разу він не пожалівся їй на скруту, що спіткала його, як і жодного разу до нього не прийшла думка залишити її напризволяще. Коли були вичерпані всі резерви, він став вести життя справжнього безпритульного, збираючи порожні пляшки, паперовий непотріб і все, що можна знайти і перетворити на гроші. З часом і цей прибуток став замалим і тоді може вперше з часів дитинства він плакав, не соромлячись своїх сліз. Але жалість в наш час знаходить відгук лише на екрані телевізора і тому, Віктор Петрович добре знав, що ще один або два таких зриви і скоро для його коханої не буде на що купити ліки, не буде на що заплатити за винаймане житло, настане момент, коли просто не буде чого їсти спочатку їй, а потім і йому. А про те, що буде далі, не хотілося й думати.

 Лишилося просто сісти обабіч дороги і просити гроші. Лишився останній рубіж, через який заради коханої людини лише треба було переступити заради коханої людини останній рубіж, що ще з'єднував його з колишнім життям. Перші спроби не дали майже нічого, окрім кількох стусанів від більш спритних конкурентів. Він не знав, що на кожне місце, де більш менш пристойно подають гроші повно охочих, які в свою чергу віддають більшу частину заробітку саме тим здорованям, які і побили його в перший же день стояння попід багатолюдною церквою. На другий день його теж били, але вже за те, що замало випросив грошей, бо вміння “правильно” просити гроші є справжнім мистецтвом, що дається не всім і не одразу. Більше за все його вразило перетворення ще кілька хвилин тому справжніх жебраків на пристойно одягнутих людей по закінченню їх стояння попід церквою чи біля базару чи на багатолюдному переході. Надто вирізнявся він від цих на диво обдарованих пройдисвітів і тому він не прижився серед них з властивою йому без хитрістю і непристосованістю. Там, де мало подавали, не було ані рекету, але найчастіше турбувала міліція і тільки акторський талант поки що виручав в скрутних ситуаціях. Іноді за цілий, вистояний на ногах, вдавалося випросити лише на хліб і пакет молока для коханої. Гірка правда повного безправ'я, коли, виписавшись з власної квартири, ти стаєш природнім бомжем і навіть паспорт не допомагає переконувати, що ти така сама людина, як і всі інші, постала перед Віктором Петровичем. Сонце надії ледь-ледь засвітило для Віктора Петровича, коли він випадково почув з вікна дому голос, який старанно, проте дуже по-аматорські співав оперну арію. Саме ця оперна арія змусила його пригадати пішохідний підземний перехід в одному з південних міст, де утнувшись від сорому обличчям в куток, співала добре поставленим, проте старечим голосом скоріше за все колишня оперна співачка, яка через якійсь негаразди вимушена була заробляти собі на життя. Тоді побачене настільки збентежило його, що від сорому він швидко поклав в її тарілку кілька зім'ятих паперових грошей і мерщій подався, аби бути подалі. Цей епізод тепер надихнув спробувати жебракувати, виконуючи пісень під акомпанемент якогось музичного інструменту. Як актор театру, Віктор Петрович непогано співав, але грати вмів лише на акордеоні, якщо це можна було назвати грою. Він недаремно вибрав місцем роботи місцевий парк через те, що там він сам ставав ще одним атракціоном, за який можна було по бажанню або платити, або ні. Трохи гриму, побиті окуляри, розпатланий парик, насунутий майже на очі та відповідно обшарпаний одяг і ось він дебют. З невільним тіпанням пригадувався перший виступ, коли від сорому фальшував голос, а пальці не хотіли натискати потрібні кнопки акордеону, але незабаром Віктор Петрович вже мав такий-сякий репертуар і люди вже не кидалися в різні боки від його співу. Переодягнувшись надвечір в кущах, він знову ставав самим собою, таким як він був раніше. Заробіток тепер знову дозволяв добре утримувати кохану і навіть найняти доглядачку, допоки ти не зрозуміла все. Я йшла і ніяк не могла второпати, як в одній людині мирно жили обабіч один одного трохи сухий та манірний інтелігент вдома та нікчемний жебрак, який роздавав себе всім і кожному за можливість підзаробити копійки. Мені потрібно було зробити непростий вибір і я подумки перебирала всі плюси та мінуси ситуації в якій опинилася. Мені нічого не вартувало полишити цю незвичну пару людей, але якась повага до їх мужності в складних життєвих обставинах, свідком яких я стала, перетягнула шальки терезів на бік того, аби я ще на якійсь час залишилася доглядати за немічною жінкою.



БУДНІ СОЦІАЛЬНОГО ПАТРУЛЯ
 Мало хто з пересічних громадян можуть визнати в двох непримітних чоловіках, які йдуть поруч з вами вулицями нашого міста, щоденний соціальний патруль. Більше того, не кожен знає, що минуло вже два роки, як в нашому місті працює соціальний патруль ОГ “Народна допомога”, який допомагає бездомним віднайти свою дорогу в український соціум. Різні ситуації, іноді трагічні, іноді трагікомічні, а іноді і відверто небезпечні трапляються під час патрулювання. Особливо небезпечно працювати біля так званих "наливайок" – підпільних точок по розливу саморобної горілки. Спраглі до випивки бездомні та просто навколишні п'яниці не в змозі адекватно сприймати будь-яку інформацію, якщо вона не стосується випивки. Вже підігріті самогоном п'яниці подвійно агресивні і не на жарт розлючуються, коли з ними намагається спілкуватись співробітники соціального патруля. Тому до таких точок ми ходимо лише удвох, бо навіть група сп'янілих нероб навряд чи наважиться напасти на колишніх військовослужбовців української армії. Інша річ, що на нашу адресу клієнти “наливайок” можуть собі дозволити будь-які взірці ненормативної лексики. Не в нашій компетенції займатися подібними підпільними ґуральнями, тим більше, що про їх існування знають не тільки мешканці домів, що живуть з ними поруч.

Не менш цікавими і повчальними є візити до жебраків, які поступово окупували підступи до більшості культових споруд міста. Під час одного з перших патрулювань ми звернулися до жебраків поблизу одного з найбільших і шанованих храмів з пропозицією нагодувати їх. Не було меж нашому здивуванню, коли ці самі жебраки перепросили нас поїсти за їх рахунок в одному з модних кафе аби ми не заважали їм продовжувати займатися “бізнесом”. Просто на той час ми, як і переважна більшість мешканців міста вважали за потрібне хоч чимось допомогти таким бідним людям, як жебраки і тільки з часом, після чисельних контактів з представниками цієї давньої професії дійшли висновку, що в них існує власна чітка організація та інфраструктура розподілу місць стояння під церквами. Це загалом зовсім не бідні люди, які достатньо заробляють для того, аби жити не гірше від нас з вами. Проте дійсно, іноді трапляються по під церквою справжні бездомні, які швиденько зникають з поля зору, нажебракувавши на пляшку найдешевшого саморобного пійла. Це не конкуренти для справжніх професійних жебраків, які під час “роботи” не дозволяють собі ані краплі спиртного, а скоріше певний фон, який потрібен для того, аби, розчулені виглядом бомжів, громадяни щедріше віддавали свої гроші.

 На відміну від хірурга чи сапера, соціальний патруль просто зобов'язаний помилятися під час виявлення бездомних. Як це не парадоксально, але стає на душі приємно, коли людина, яка за зовнішніми характеристиками та поведінкою повністю підпадає під категорію бездомного, під час більш близького знайомства виявляється або тимчасово непрацюючою людиною або просто бідною людиною, чиє порпання в альтфатері пов'язане з додатковим приробітком до пенсії чи зарплатні. Ці люди, як правило не стають, бездомними, хоча і деякі з бездомних заради власної безпеки від дій правоохоронців можуть доволі уміло маскуватися під таких людей.

 Окремим рядком йдуть психічно хворі бездомні, які самі нерідко стають слухняним знаряддям в руках розумово здорових і тому більш спритних товаришів по нещастю. Виконуючи для них найбільш брудну роботу, вони за добре ставлення до себе в поєднанні з частуванням спиртним готові вірно служити в ранзі домашньої тварини своєму господарю. Про удаваних калік не хочеться й говорити хоча б через те, що жоден з них після спілкування з соціальним патрулем ніколи не звертається по допомогу.

Серед більшості людей існує думка, що достатньо просто простягнути бездомному руку – тобто допомогти йому матеріально чи морально, надати місце проживання чи відновити втрачені документи, і він з легкістю стане одним з нас. На жаль, тут невідворотно спрацьовує інше правило – чим довше людина живе без даху над головою, тим менше шансів, навіть за допомогою соціальних працівників, її повернення до нормального, в нашому з вами розумінні, життя. Скільки років людина знаходиться на вулиці, стільки, принаймні не менше, треба часу аби докорінно змінити її поведінку та погляд на оточуючий світ.

Ми не раз ставали свідками того, як переодягнена в нове вбрання, відмита, підстрижена та поголена людина, якій надано нічліг в Центрі ре-соціалізації при ОГ “Народна допомога” вже через добу-другу знову перетворювалася на звичайного запійного бездомного.

Найвагомішою, хоч і не єдиною причиною життя без даху над головою була і залишається пристрасть майбутнього бездомного до спиртного. Саме через пияцтво така людина найчастіше втрачає житло, майно, родину, любов близьких людей і повагу оточуючих, і в кінці кінців стає бездомним. І тільки не треба приставати на слова самого бездомного, з яких виходить, що спочатку з ним сталася біда, а вже потім з горя він почав пити. Насправді, бездомний, як і пересічний алкоголік, ніколи не визнає себе залежним від спиртного, перекладаючи всю відповідальність за власні негаразди на суспільство, тобто на нас з вами. Умови життя на вулиці, а скоріше їх відсутність, і примушують і заохочують продовжувати вживати спиртне і тому, можемо з впевненістю засвідчити, що бездомний, який би систематично не вживав алкоголь, просто не існує.

Вже давно стали справжньою екзотикою серед сталих бездомних особи з вищою освітою або високим в минулому соціальним положенням, без яких ще кілька років тому рідко обходився майже кожний репортаж ЗМІ про “людей вулиці”. Здебільшого, бездомні це люди, які не знайшли собі місця серед нас через гіпертрофовано велике почуття власної значущості, яке вони щедро вгамовують алкоголем і якої ми, на їх думку, ніколи не зможемо осягнути. Такі люди живуть колишніми спогадами і вимагають від оточуючих, принаймні подумки, відповідного ставлення до них, таких, які вони були колись, а не таких, які вони є зараз. Показовим є феномен ставлення бездомних до більш-менш великої суми грошей. Ще жодного разу не доводилося бачити, щоби бездомний їх витратив на одяг чи взуття, відновлення документів або закупівлю ліків тощо. Якщо людина, до того, як стала бездомною, не мала достатнього статку, то всі гроші вона миттєво розтринькує виключно на дешеве спиртне. Навпаки, людина, яка в минулому була матеріально добре забезпечена, встигає витратити гроші, як правило, на протязі одного дня, і як не дивно, на дороге спиртне і продукти надвисокої цінової групи, серед яких може зустрітися і червона або чорна ікра, кава дорогих сортів, дорогі цигарки тощо. Тобто гроші витрачаються саме на ті речі, що нагадують їм про минуле життя і в якому вони намагаються жити внаслідок дії спиртного.

Засоби масової інформації посилено підносять до свідомості читача думку, що кількість бездомних на наших вулицях неухильно, рік від року зростає тільки що не в геометричній прогресії, наводячи жалісні приклади чисельних калік, жебраків або хворих бездомних, які своїм жахливим виглядом здібні налякати не тільки дітей. Ми згодні з тим, що пересічні громадяни ніколи не будуть спокійно дивитися на іншого громадянина однієї з нами держави, який щось шукає серед викинутого на смітник непотребу. Нам не завжди цікаво, чому він вимушений це робити, нас гнітить та справедливо обурює сам факт того, що людина порпається в смітнику.

Не хочеться, аби в читача склалося неправильне враження, що бездомні - це виключно люди з слабкою волею, які хочуть, але не можуть змінити своє положення в суспільстві. Це насправді хворі люди, які навіть при їх бажанні, але без нашої допомоги ніколи не зможуть докорінно змінити власне життя. Створюючи цей матеріал, я свідомо уникав слова "бомж", яким звично іменують бездомну людину на всьому просторі колишнього СРСР, а слово "бомжування" замінив слово висловом "життя на вулиці" тільки через те, аби додатково не принижувати цю, і без того достатньо принижену категорію втрачених для суспільства людей.


ОПОВІДАННЯ "ЗА ТАК"
 Микола пив з самого рання і пив, як завжди не один і тільки надвечір з'ясувалося, що для повного щастя не вистачає саме однієї пляшки спиртного, якого саме вже не мало принципового значення. З усієї чисельної компанії, що пригощалася на зароблені ним випадковою халтурою гроші, тільки один товариш по пиятиці був напоготові вирушити на пошуки випивки. Отримавши від Миколи останні кілька гривень, той заприсягся, що без пляшки не повернеться. Передостанні хмільні пари швидкоплинно залишали мозок Миколи, коли безіменний товариш нарешті ввалився в їх імпровізоване житло. Зразу ж впадало в очі, що був той ще більш п'яним, ніж коли пішов за випивкою і це викликало непідробне роздратування Миколи. Марно він намагався дізнатися, де гроші або пляшка. Товариш лише безпорадно розводив руками і цідив щось незрозуміле крізь неслухняні губи, доки остаточно не поснув. Злість від безсилля, що-небудь виправити в цій ситуації, знайшла свій вихід в безперервній колотнечі байдужого до болі тіла товариша. Микола забив би його до смерті, проте це нічого б не змінило і він своєчасно зупинився.

 Зупинився він і від думки про те, що було б непогано перевірити чужі кишені в надії, що той пропив не всі гроші. Красти в товаришів по нещастю завжди було най неприйнятним в любому середовищі, але власне цей товариш вкрав по суті його гроші і докір сумління на цей раз виявився занадто слабким аби відмовитися понишпорити по його кишеням. Проміж кількох, одягнутих один на одну, сорочок, светрів та куфайок було безліч великих та маленьких кишеньок, наповнених всіляким непотребом, що разом не вартували і гривні. Продовжуючи обшук, рука наштовхнулася на м'який прямокутник, що насправді виявився невеликим шкіряним портмоне. Миттєва заздрість до всього того, що так чи інакше пов'язано з недосяжним світом багатих людей примусила серце битися сильніше. Щоправда, будь який інтерес до різнобарвних пластикових карток та якихось документів, що стирчали з кожного відділення портмоне, миттєво згас, як тільки справдилися марні сподівання знайти гроші. Якусь цінність становило саме портмоне, але на сьогодні вже запізно йти по продаж до знайомого гендляра. Розуму Миколи вистачило лише на те, аби ретельно заховати знахідку і по тому заснути поруч з невдачливим товаришем.

 Пізно вранці наступного дня Микола прокинувся на самоті, з хворою головою, вивернутими назовні кишенями та єдиною думкою про те, де і як якнайшвидше похмелитися. Задубіле від холоду та незручної пози, тіло важко підкорялося наказам мозку, але все-таки невпинно, хоч і повільно рухалось на пошуки спиртного. Покружлявши кілька разів навколо базару, Микола перехопив кілька грамів горілки в колишнього колеги по колишній роботі, який тепер підробляв на підхваті у господарів, які за мізерну платню дозволяли переносити власний крам від машин до торговельних лотків. Розпрощавшись, він чкурнув в знайоме у всіх тутешніх п'яниць та бомжів містечко, де вдень і вночі наливають, аби тільки були гроші. Грошей не було і тому не допомогло навіть слізне вмовляння налити наперед. Ще мить і Микола облаяв би останніми словами продавщицю, але пригадався гіркий досвід тих бідолах, які потім вибачились за свої слова, але ще довго нічого в неї не могли купити. Пожежа в грудях несла його далі по знайомим підвалам та схованкам, де можна було сподіватися знайти спиртне. Вдача посміхнулася до нього лише після п'ятої чи шостої спроби, коли він натрапив на бомжа, з яким неодноразово перебував в спец приймальнику-розподільнику і якого довелося кілька разів виручати в скрутній для того ситуації. Як би там не було, але через годину вони вже сиділи на, прихованій від випадкових очей, лавиці парку і спокійно розпивали довгоочікувану пляшку спиртного. Вгамувавши пекельну спрагу, Микола згадав про нещодавню знахідку і поділився думками про картки. Згодом зійшлися на тому, що використати картки не вдасться, а портмоне можна продати, аби не за безцінь. Надвечір надто сп'янілого Миколиного товариша схопили міліціонери, як знану особу без документів, що могли б посвідчити особистість її власника. Миколі ж вдалося викрутитися лише завдяки тому, що він ще міг орієнтуватися в просторі і, своєчасно помітивши міліцейську машину, встиг накивати п'ятами, кинувши товариша напризволяще.

 Один з небагатьох, ще не замкнених, підвалів багатоповерхівок, що не один місяць був за житло бездомному Миколі з товаришами, виглядав того вечора напрочуд безлюдним. Ця тимчасова, на кілька днів, порожнеча свідчила про марність ще однієї масштабної міліцейської зачистки міста від бездомних. Лише добре відігрівшись на трубі тепломережі, Микола таки пригадав про сховане портмоне. Під єдиною напівсліпою лампочкою він тепер більш ретельно оглянув його. Серед пластикових карток різних банків та магазинів знайшлося пластикове посвідчення водія, технічний паспорт на автомобіль та закордонний паспорт. Серед цілої низки номерів мобільних телефонів, він натрапив на кілька звичайних телефонних номерів. Передзвонити по місту Миколі завжди вдавалося без зайвих перешкод, особливо якщо ти хоч десь лишив по собі добру пам'ять. Перепитавши кілька людей, він швидко вийшов на власника портмоне. Відчувалося по інтонаціям голосу, що на тому кінці дроту давно і недаремно очікували на цей дзвінок. Молодий і впевнений голос запевнив, що щиро віддячить за повернення дорогих для нього речей. Швидко домовившись про місце зустрічі, Микола мерщій рушив на визначене місце. По дорозі довелося перестріти декого з знайомих безпритульних, але через поспіх розмова не задалася. Микола хоч і не вірив в різні забобони, але не вважав за потрібне завчасно розповідати про те, що ще не відбулося. Проте, в його голові вже прокручувалися поки що уявні, різнокольорові і вже майже реальні кадри, як він буде пригощати знайомих та в деталях розповідати їм про вдалу оборудку і це добре піднімало настрій. Винагороди, на яку він так сподівався, повинно було вистачити для відновлення, чи то вкраденого колись, чи то загубленого паспорта.

 Коли він прибіг на місце зустрічі і ретельно обдивився навкруги, то зрозумів, що через передчасне передчуття вдачі, забув спитати, як саме буде виглядати володар портмоне. Проте швидко заспокоївся, бо зметикував, що не він повинен цим перейматися, а насамперед власник загубленого портмоне. До тротуару ставали або від'їжджали поодинокі автомобілі та рухалися по своїм справам перехожі і лише один він стояв, нікуди не поспішаючи.

 Обійшовши ззаду, до Миколи непомітно підійшов молодий чоловік і, чемно вибачившись за запізнення, представився братом постраждалого. Аби не стояти на вулиці, він запросив Миколу до автомобіля, що як раз під'їхав до тротуару. Миколі стало незручно за свій обшарпаний одяг, діряве, нечищене роками взуття, неголене, спите обличчя під макітрою брудного та нечесаного волосся. Йому кортіло якомога швидше отримати обіцяне і піти звідси, але одвічна повага, що межувала з страхом, перед людьми з тугими гаманцями, змусила його виконати ввічливе прохання тактовного молодого чоловіка. В салоні іномарки за тонованим склом вікон приємно пахло парфумами та дорогим спиртним, шкірою та невідомо чим ще, що стійко асоціювалося в свідомості Миколи з розкішшю. Після сонячного світла вулиці очі важко звикали до напівтемряви. Окрім водія та чоловіка, який представився братом володаря портмоне, в машині на задньому сидінні сиділа ще одна людина. Микола привітався і йому стало трохи не по собі від напруженого мовчання у відповідь. Жодний з пасажирів машини немовби не помічав його присутності. Занепокоєння ще більше посилилося, коли машина повільно рушила з місця. І тоді, аби привернути до себе хоч трохи уваги, Микола спромігся на ще одну спробу розпочати розмову.

 Удар під ребра, вибивши повітря з легенів, силоміць примусив Миколу замовчати. Микола, нічого не розуміючи, спробував рвонутися до дверей, але серія, один за одним, дошкульних ударів в голову змусили його знепритомніти. Прийшовши до тями, Микола відчув, що в руки, зв'язані за спиною, боляче врізалася мотузка, а в голові до нестримної нудоти бубонить різкий біль. Він лежав на траві посеред невеличкої галявини, оперезаної високим чагарником. В голові безладно роїлася безліч запитань без жодного натяку на будь-яку відповідь: “ Чому через те, що я повертав портмоне, мене ще й побили? Невже я зробив щось погане цим людям, повертаючи знайдену річ? Може мене б'ють за те, що я не відмовився від винагороди? Якщо це не якесь фатальне непорозуміння, то що це? Микола ще щиро надіявся на можливість виплутатися з ситуації, що виникла.

 Те, що він опритомнів, зразу впало в очі його кривдникам і вони не забарилися знову продовжити екзекуцію. “За що ви мене б'єте ?” – тільки і встиг Микола їх спитати, як удари в дихальне склепіння знову примусили його замовкнути. Молоді, здорові люди ретельно і цілеспрямовано відпрацьовували на ньому, немов на боксерській груші, удари щоб завдати якомога більший біль, але уникали бити по найбільш уразливим місцям тіла, аби бездомний знову не знепритомнів.

 З прикрою гіркотою Миколі доводилося усвідомлювати, що так жорстоко його б'ють тільки через те, що він є бомж, а значить він якби і не існує для всіх інших людей. Якщо він раптово зникне з цього світу, то цього не тільки ніхто не помітить, але й багато людей, можливо, зітхнуть з полегшенням, немовби позбавилися якогось нікому непотрібного баласту. Недолуга пам'ять пригадала, як йому в спину, а коли в обличчя, коли пошепки, а коли в повний голос бажали смерті і смерті лютої всіма можливими способами тільки через те, що він живе життям бездомної людини. Шкода, що жоден з цих, так званих, пересічних громадян так ніколи достеменно і не дізнається про те, через що треба пройти бездомній людині, аби вирватися з трясовини середовища бомжів і знову повернутися до нормального життя. Хоча, що казати, багато хто з Миколиних товаришів насправді так жодного разу і не спробував змінити на краще своє життя.

Раптово бити перестали і почався допит. Микола зрозумів, що попереднє побиття мало налякати його, аби він легше надавав необхідну інформацію. “Де поділися гроші з портмоне” – раз за разом, після кожного нового удару, питав самий молодший на вигляд чоловік. Що міг відповісти на це Микола, якщо не він перший знайшов портмоне. “Я не бачив в портмоне ніяких грошей” – відповів Микола і цим ще більше розлютив нелюдів. По знаку найстаршого з них, інші двоє почали бити Миколу на повну силу. Питання про гроші в портмоне не змінювалося до того моменту, допоки Микола не втратив від болю свідомість вдруге. Привівши Миколу до тями холодною водою, молодики змінили тактику – тепер вони випитували все, що Микола міг повідомити про портмоне, продовжуючи методично калічити його. Від нестерпного болю Микола розповів все, що тільки знав, плачучи та благаючи не бити його.

В якійсь момент Микола зрозумів, що кати вичавили з нього все, що хотіли і тепер просто знущаються над ним, ламаючи кістки та рвучи його тіло задля власної втіхи. Коли хтось з них втомлювався, то звільняв місце ката іншому, аби трохи перепочити, частуючи один одного спиртним та прикладаючись до розставлених на капоті наїдків.

 Нестерпне відчуття болі, що билося в кожній клітинці, раптово відсунулось на задній план в порівнянні з раптовою появою передчуття скорої невідворотної смерті. Ще сильніше це передчуття стало з появою в руках не по доброму всміхнених кривдників каністри з пальним. В голові промайнуло, як він буде корчитися від вогню і він щосили поплазував від них на скалічених кінцівках. Один з вбивць, тримаючи в руках спиртне та шматок м'яса, заступив Миколі шлях. Микола благав не вбивати, але замість звуків скрізь розбите горло пробивався лише не зрозумій свист. Перебитими руками Микола ще намагався якось обійняти литки вбивці, аж тут раптово вся банда душогубів скочила в автомобіль і за мить зникла.

Чому вони зникли, Миколі невідомо до цих пір. Тоді він не встиг навіть уявити, що врятувався і що все саме погане для нього вже в минулому. Невідомо через якій час його непритомного знайшла дитина, яка пасла корову і повідомила про це батьків. Медики не за один місяць спочатку врятували його життя, а потім впорядковували його організм, аби він зміг вправно пересуватися, володіти кінцівками, пригадати аби щось з того, що з ним відбувалося. Міліція порушила кримінальну справу за фактом побиття, але не тільки Миколі ясно, що навіть примарних перспектив покарати своїх кривдників він не має.

Ще в лікарні Миколі стало відомо, що спочатку зник, а з часом був знайдений жорстоко закатованим один з бездомних. На особисте переконання Миколи, це саме той безіменний бездомний, в якого він поцупив злощасне портмоне. Вийшовши з лікарні Микола, остаточно зрозумів, що знущатися морально або фізично, майже безкарно покалічити чи навіть вбити легше за все саме бездомну людину, яка найменше за любу іншу людину соціально захищена в нашому суспільстві і це добре розуміють людиноподібні монстри, яким залюбки знущатися над слабкішим за себе.

Микола не відразу, але таки знайшов в собі сили, бажання, а, головне, волю, за кваліфікованої допомоги соціальних працівників попри всі негаразди не повернутися в багатостраждальний світ бездомних. Новий відлік часу спонукає його відтепер по справжньому цінити кожен прожитий день, як день, що міг би бути останнім в його житті.



ЦЕ НЕ ПОРОЖНІ СЛОВА - "НАРОДНА ДОПОМОГА"
Хочеться цього або ні, але стикатися з бездомними на вулицях Чернівців доводиться майже кожного дня. Ці люди, оброслі брудним волоссям, майже завжди нетверезі, в рваному, з чужого плеча, одязі навряд чи в кого викликають симпатію. Не секрет, що у найбільш нетерплячих з нас вигляд та поведінка бомжів викликає, окрім справедливого роздратування та обурення, бажання ще й дати їм раду за допомогою фізичної сили. Більшість же намагається не помічати бездомних, бо вважають, що нічим не можуть зарадити проблемі бездомних, зокрема в нашому місті.

Насправді в Чернівцях вже не один рік працює організація, яка опікується бездомними з багатьох напрямків роботи. Об'єднання громадян “Народна допомога” успішно вирішує проблему ре соціалізації (повернення до соціуму) бездомних у нашому місті. Це поза партійна та поза релігійна організація створена людьми, небайдужими до проблеми бездомності. Єдиною умовою успішного повернення бездомної людини в суспільство є бажання самого бездомного, підкріплене його вольовим рішенням остаточно порвати з усім, що пов'язано з бездомним життям.

Що реально може дати бездомній людині допомога ГО “Народна допомога” ? Це окремі для чоловіків та жінок, комфортабельні приміщення з 64 ліжками для нічлігу, американською білизною, окремими вбиральнями та душовими кімнатами, цілодобовим гарячим водопостачанням, автономним опаленням. Кожному проживаючому надається можливість користуватися сучасними пральними машинами, готувати їжу на, не менш сучасних, електричних плитах, зберігати власні речі в кількох металевих американських солдатських шафах, отримувати для власних потреб вживаний одяг або взуття, а також гаряче харчування безпосередньо із столової ОГ “Народна допомога”. До послуг проживаючих розташовані в окремих приміщеннях сучасний кольоровий телевізор, акваріум, спортивний куточок (тенісний стіл, велотренажер) та невеличка бібліотечка. Клієнтам ОГ “Народна допомога”, які вправно виконують реінтеграційні заходи надаються окремі кімнати підвищеної комфортності. Головним пріоритетним напрямком є соціальний та психологічний супровід клієнтів, за кожним з яких закріплений свій соціальний працівник. Термін проживання в ОГ “Народна допомога” не обмежений. Окремим напрямком роботи є надання можливості реєстрації бездомним людям та відновлення втрачених документів, що засвідчують особу.

 Переважна більшість бездомних на наших вулицях по кілька раз в свій час були клієнтами “Народної допомоги” і були вимушені залишили її через порушення правил перебування: систематичне вживання спиртних напоїв, крадіжки, створення нестерпних умов проживання іншим клієнтам, застосування фізичної сили та невмотивована агресія. При “Народній допомозі” вже довгий час працює соціальний патруль – спеціально підготовлені соціальні працівники, які займаються виявленням бездомних осіб та місць їх перебування та інформуванням їх стосовно послуг, що надає ця організація. Тривалий час донедавна для бездомних осіб Чернівців існувало пересувне безкоштовне харчування, що виконувала “Народна допомога” за фінансування Міської ради.


ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

 В березні 2007 року під час проведення конкурсу соціальних проектів при Чернівецькій міській раді була успішно провалена можливість друку книги про і для бездомних «Окраєць життя людей просто неба». Може через те, що не пройшов жодний проект, який вимагав виділення міських грошей на друк, було не так боляче. Я спеціально подаю це повідомлення першим, аби більше ніколи, принаймні, на блогу, не муляти вам очі сухою, казенною канцелярською мовою. Ця невеличка частка проекту повинна була переконати чиновників в доцільності книжки для бездомних, проте – результат виявився нульовим. Я не гірше інших розумію, що час Франко, Федьковича та Кобилянської з їх художнім відображенням проблем соціально незахищених верств населення давно пройшов, однак спробую переконати вас у потребі саме за допомогою художнього слова сприяти бездомним до повернення в суспільство.


Підґрунтя проекту:
Ідея даного проекту базується на широкому, художньо – публіцистичному аналізі спостережень за бездомними в їх звичайному середовищі, виконаних під час роботи соціального патруля, що є одним з напрямків діяльності об'єднання громадян “Народна допомога” по ресоціалізації бездомних у місті Чернівці. Під час надання бездомним особам первинної соціально-психологічної допомоги доводиться стикатися з негативними факторами, що суттєво знижують якість кінцевого результату, особливо вуличної роботи з бездомними, з причин, не пов'язаних з рівнем підготовки та виконанням своїх обов'язків відповідними соціальними працівниками. Виявлені проблемні питання безпосередньо впливають на загальну соціальну ситуацію в місті, особливо при вирішенні проблеми бездомності та досягненні цілей ре соціалізації цієї категорії громадян, але їх вирішення виходить за рамки ресурсу можливостей відповідних соціальних служб.

До таких проблемних питань можна віднести:
– стале і найчастіше негативне відношення переважної більшості населення, як до самого явища бездомності так і до окремих категорій бездомних
– недостатній рівень поінформованості всього населення стосовно бездомності та бездомних в нашому місті, а також того, що стосується надання допомоги найбільш вразливим та незахищеним верствам населення
– необізнаність населення психологічних особливостей різних категорій бездомних в разі бажання самостійно надати допомогу бездомним
– розповсюдження серед певної частини населення фактів негативного досвіду самостійного надання соціально-психологічної допомоги окремими громадянами без врахування напрацювань соціальних служб
– низький рівень підтримки населенням заходів соціальних служб краю щодо вирішення проблеми бездомності.
– недостатній рівень довіри безпритульних громадян до міської громадина стосовно можливої допомоги по вирішенню їх нагальних питань.
– викривлення та однобічність висвітлення засобами масової інформації світу бездомних в бік дешевої популяризації проблеми бездомності
– стереотипно-упереджене ставлення у відношеннях соціально захищених верств населення до бездомних людей та навпаки.
– низький рівень прагнення активної частини населення приймати практичну участь у розв'язанні проблеми бездомності в Чернівцях.

Призначення цього проекту:
Необхідність появи даного збірника органічно пов'язаних між собою публіцистичних репортажів та художніх творів, створених виключно на фактичному матеріалі з життя соціально виключених безпритульних громадян Чернівців, обумовлена прагненням об'єктивно показати засобами художнього відображення соціально – психологічні процеси, що відбуваються в типовому для України середовищі бездомних, а також внутрішній світ окремих категорій людей “вулиці”, як індикатора ставлення суспільства до проблеми бездомності, як в масштабах окремо взятого міста, так і країни в цілому. У кращому випадку інертне ставлення більшості населення пов’язано з поверхневою, спрощеною інформацією, або її майже повною відсутністю, стосовно проблеми бездомності. Інформаційне наповнення більшості сучасних соціальних проектів та стиль їх подачі цікаві і зрозумілі лише добре знайомій з ситуацією людині. Збірник допоможе читачам краще зрозуміти причини та наслідки втрати житла, психологічні аспекти життя бездомної людини та можливі шляхи допомоги таким людям. При роботі з бездомними вельми бажана всебічна підтримка населенням запланованих для виконання соціальними робітниками завдань. На практиці, більшість соціально спрямованих проектів допомоги бездомним працюють безпосередньо в напрямку “соціальна служба (соціальний робітник) - бездомна людина”, що призводить до фактичного усунення населення від участі в розв'язанні різних аспектів проблеми бездомності. Разом з тим, саме ланка: “соціальна служба – населення – бездомна людина” вважається найбільш ефективною в вирішенні питань по зниженню явища безпритульності. Наразі участь населення в соціальних проектах здебільшого мало ефективна ще і через багаторічне накопичення в менталітеті пересічного громадянина елементів сталого стереотипно-негативного та інертно-байдужого ставлення, як до проблеми бездомності, так і до самих бездомних людей. Збірка творів покликана в доступній для сприйняття широкими колами населення формі змінити ці негативні явища за рахунок показу неупередженого ставлення до бездомних, де самому читачу надана можливість подивитися з різних боків на окремі аспекти життєдіяльності бездомних. Одним з першочергових завдань даного проекту є корекція певних позитивних моральних цінностей пересічного громадянина, насамперед спрямованих на подолання стану байдужості до вирішення проблеми бездомності. Збірка також покликана показати дієві шляхи зниження рівня бездомності у місті, збільшення кількості випадків інтеграції бездомних громадян в активні соціальні, правові або економічні процеси, з котрих вони були виключені в силу різних причин.В якості висновку хочеться зазначити, що через несприятливі соціально-економічні умови, які переживає наше суспільство, продовжує поглиблюватися прірва у взаємовідносинах між соціально захищеними та незахищеними верствами населення. Пересічні громадяни в кращому випадку просто намагаються не помічати, як існування проблеми бездомності, так і окремої бездомної людини зокрема.

Цілі та завдання проекту
– активізувати притаманні менталітету нашого народу давні традиції допомоги соціально незахищеним верствам і, в першу чергу, бездомним людям.
– інформувати в прийнятному для читачів літературному стилі та формі про психологічний світ бездомних людей, різноманіття причин, через які вони попадають на вулицю та шляхи виходу з життєвої кризи.
– Створити атмосферу дискусії навколо питань поліпшення роботи, як спеціалізованих соціальних служб, так і участі самих громадян в поліпшенні соціальної ситуації в місті.– Сприяти розширенню кола громадян, які виявлять бажання на засадах волонтерства прийняти участь в подоланні проблеми бездомності
– Сприяти зменшенню соціально-психологічного відчуження між бездомними громадянами та населенням міста шляхом безкоштовного розповсюдження збірки серед бездомних.
– змінити агресивне ставлення на атмосферу конструктивного співчуття бездомних у середовищі молоді.
– Сприяти оптимізації роботи працівників державних служб, яким при виконанні службових обов'язків доводиться безпосередньо або опосередковано стикатися з вирішенням проблемних питань безпритульних.– подолати наслідки негативного досвіду населення під час надання ними посильної допомоги бездомним людям
– зміна стереотипів упереджено - негативного ставлення населення до бездомних.– покращення загальної соціальної ситуації у місті за рахунок зниження рівня бездомності
– пропаганда позитивного досвіду подолання життєвої кризи бездомною людиною за допомогою соціальних служб
– коригування висвітлення проблеми бездомності засобами масової інформації в бік використання в матеріалах про бездомних напрацювань та досвіду роботи працівників соціальних служб– прогнозований позитивний вплив на більш активну участь соціально активного населення в волонтерській службі допомоги бездомним людям
– привертання уваги громадськості до проблем осіб без постійного місця проживання
– формування позитивного ставлення до тих громадян, які власними зусиллями намагаються безпосередньо допомагати безпритульним– використання збірки в якості додатку до методичного посібника для користувачів, які мають безпосереднє відношення до вирішення проблем бездомних осіб– моніторинг змін, що відбуваються в середовищі бездомних з метою профілактики негативних явищ

Цільовою групою даного проекту є:
– соціально активні верстви населення, як то: студенти, учнівська молодь, творча інтелігенція, особи, будь-якого віку та соціально-майнового статусу, не байдужі до проблем міста
– представники засобів масової інформації, адміністративного апарату та виконавчої влади, громадських організацій та релігійних громад, як осіб, які в силу службових обов'язків або по роду роботи стикаються з проблемами бездомних людей.
– пересічні громадяни, які не приймають участі у вирішенні проблеми бездомності, але які хочуть більше знати або детально розбиратися в проблемі бездомності.
– латентні (приховані) бездомні, які фактично є особами без постійного місця проживання, але які не визнають себе такими.
– особи без постійного місця проживання, які визнають себе такими та бажають змінити на краще своє соціальне становище самостійно, або за допомогою персоналу відповідних соціальних служб.

Очікувані результати проекту:
– зменшення кількості бездомних осіб на вулицях міста – збільшення рівня довіри населення, як до працівників соціальних служб, так і до безпритульних громадян– зменшення соціальної напруги через більшу поінформованість населення і, як наслідок, покращення соціального клімату по відношенню до проблеми бездомності і до самих бездомних– очікуване збільшення кількості латентних бездомних, які викажуть бажання скористатися допомогою відповідних соціальних служб міста– покращення загальної соціальної ситуації у місті завдяки зниженню напруги у взаємовідносинах між населенням міста та бездомними.– можливе збільшення кількості громадян, які викажуть бажання приймати добровільну участь в соціальних проектах.

Як висновок: підтримка та реалізація даного проекту, що є першим та поки що єдиним на теренах України, може стати дієвим поштовхом до широкого обговорення населенням країни проблеми бездомності та можливим залученням мистецьких кіл до висвітлення всієї гостроти даної проблеми в сучасних творах.