КУЛЬТУРИ ЗАДЛЯ

КУЛЬТПОХІД МІСТОМ ЛЕВА
Зовсім раптово купив білет до Львова і ось 6 годин ранку наступного дня я на залізничному вокзалі міста Лева. На відміну від Чернівців непоодинокі львівські трамваї вже чекають на мене - справжня екзотика, що так зазивно дзеленчить, що неможливо відмовитися. Спиртне у Львові продають лише з 10 годин ранку і до 22 годин вечора, тому за цими часовими межами марно намагатися вмовити продавця. До речі, львівське пиво гидке на смак, бо виключно пастеризоване, як і преважна більшість того пійла, що на полицях львівських крамниць. Тобто, аби купити справжнє, живе пиво, треба ще знати ті заповідні місця, або везти з собою, як вчинив я, наперед знаючи, що і як з пивом у Львові. Попити пиво з пляшки або з пластмасового стакана на ходу чи сидячи просто на лавці вважається у Львові за нонсенс і мені особисто не довелося побачити жодного разу такого типового, як для Чернівців, випадку. З іншого боку, трохи сумно і дивно дивитися, як поважна публіка сидить в кафе і потягує пивні напої (саме так) з присмаком гуми. До речі, кількість кафе у Львові настільки велика, що одразу розумієш, що місто живе саме з туризму і всіляко намагається не заважати політикою залишати гроші туристів у власному бюджеті. Сталося так, що на день мого приїзду припало закінчення джаз-фестивалю справжніх світових зірок. На площі Ринок під відкритим небом відбувався заключний концерт і я спокійно, без жодних перешкод сидів трохи не перед самою сценою, коли хотів, то виходив по своїм справам, аби, з часом, знову повернутися на не менш комфортне місце. На галявині попід ратушею можна було просто посидіти в колі джазменів, які вже відіграли своє. Інша справа, що моє володіння англійською заважало мені хоч якось спілкуватися з ними. Після концерту чотирикутна площа перетворилася на загальний концерт з виступів
самодіяльних музик, фаєр-шоу, конкурсу з вальсу серед охочих або виконавців на екзотичних східних інструментах. Ніхто не вимагав платити за виступи, але капелюх або футляр від інструмента красномовно запрошував до посильного грошового внеску, якщо, звісно, вас не душить жаба. На моє запитання про невипадковий збіг такої кількості виступів, місцеві аборигени запевнили мене, що кожної суботи-неділі виконавці стихійно самоорганізуються, бо міська влада позитивно дивиться на можливість заробити "пару копійок" людям мистецтва. Головне, що гостям міста ці виступи до вподоби. Серед відпочивальників туди-сюди ходять дівчата у середньовічному вбранні, пропонуючи купити квіти або льодяники з переносних таць, що на стрічках звисають з шиї.
Окремо запам'ятався мій похід до "Криївки" - кафе, що створено за мотивами схрону вояків УПА періоду минулої війни. В центрі міста, під аркою у дворі непримітні з вулиці двері, за якими, після стуку, тебе досить неввічливо зустрічає вояк у формі УПА з німецьким автоматом в руках. Аби пройти всередину, треба промовити спеціальну фразу, яка позначає, що ти прийшов саме туди, куди і бажав прийти. "Що треба сказати"? - суворо запитує охоронець криївки. "Україна - понад усе" - майже не роздумуючи, ляпнув я. "Не вірно. Спробуй ще" - підозріло оглядаючи мене, запропонував вояк. "Слава Україні"! - нарешті пригадав я. "Героям - слава"! - відповів вояк і впустив всередину приміщення, що складалося з маленького коридору, обвішаного якимись плакатами чи то звітами. "Зараз ми подивимося, а чи ти, раптом, не москалик будеш"? З цими словами людина з автоматом відкрила дверцята маленької настінного буфету-шафки, налила 20-30 грамів у мініатюрний металевий келишок якоїсь рожевої рідини з пляхи і дала мені, запитально дивлячись у вічі. Я, звісно, випив і видав "на гора": "Слава Україні"!, отримавши у відповідь знайоме "Героям - слава"! Після чого мені було відкрито двері, що були добре замасковані плакатами і вели серпантином у три оберти кудись вниз. Далі були чотири зали, мабуть, на не менш, ніж 300 людей, дівчата-офіціантки у коричневій формі, що чимось невловиме нагадувала скаутську, ще один вояк УПА, але вже з наганом у руці, дерев'яні, грубо-збиті столи з лавками, стіни, що були прикрашені відповідно за змістом всьому, що пов'язано з історією УПА і, звісно, напої та страви, що своїми жартівливими назвами нагадували відвідувачам, що притаманний цьому закладу антураж повинен у ненав'язливій формі спонукати вас до певних грошових витрат. Аби не порушувати певну атмосферу цього закладу, дотримуєшся нашвидку завчених правил поведінки і, коли до тебе звертається офіціантка: "Слава Україні", ти
знаєш, що чекають від тебе у відповідь. На виході з "Криївки", поцікавився у людини з автоматом, а як ставляться до цього кафе російські туристи і був вкрай здивований відповіддю - у туристів з Росії, які їдуть до Львова, кафе "Криївка" є найулюбленішим місцем і вони заздалегідь обмінюються між собою інформацією про її місце-знаходження і про все, що з нею пов'язано. До речі, більшість відвідувачів "Криївки" саме російські туристи, які залюбки виконують нехитрі правила перебування у кафе. Що ще запам'яталося - протягом дня всього за 5 гривень можна, подолавши більше, ніж 300 сходинок, піднятися на самий верх Ратуші і насолодитися містом з висоти пташиного польоту. Можна сісти в різнокольоровий потяг з трьома вагончиками і зробити двогодинну екскурсію містом. Можна спробувати сфотографувати місто, але це марна справа, бо за один день це ще нікому не вдавалося, настільки всього хочеться перенести на "цифру". Ну, ось, якби і все про мої цьогорічні відвідини Львова.


ЗАБУТИЙ АНДРІЙ "АНРІ АЛЬФ" КАРПЕНКО
Колись, на одному з нашумілих альбомів відомої пітерської рок-команди "Пікнік" добряче засвітились три музичні композиції: "Істерика", "Вертоліт" і "Раз, два...", які навіть в аранжуванні "пікніковців" виглядали хоч і дещо чужорідним, але не менш цікавим і пам'ятним, музичним продуктом, який моментально запам'ятовувався і слухався не гірше визнаних хітів Едмунда Шклярського. Пострадянський бардак не дав можливості знайти відповіді і тільки зараз, випадково почувши уподобані колись пісні я взявся за пошуки. В принципі, добрі люди уже знайшли і виставили в Нет більше 15 творів Андрія Карпенко (він же "Анрі Альф" і "Чекіст"). Як ви здогадались, ця таємнича людина і є автором кількох знаменитих пісень "Пікніка". Уже перебуваючи у статусі визнаної радянської рок-групи, "Пікнік" в одному з пітерських гуртожитків одного разу почув людину, чиї пісні під гітару так сподобалися, що, на подив всіх, група запропонувала записати їх в альбом "Пікніка". На жаль разом записати наступний альбом не вдалося. Записавши ще біля 30 пісень сольно і в співдружності з групою "Тянь-Шань, цей автор, за словами Е.Шклярського (беззмінний автор і керівник "Пікніка") пішов на виробництво. Наразі про Андрія Карпенко відомо лише те, що він не бажає повертатися в музичний світ.
А тепер про головне - не пожалкуйте набрати у пошуковику ім'я або нік цього автора і ви відкриєте для себе пісні, що не залишать вас байдужими. Не гадав, що мене ще можна чимось здивувати в музичному плані, але це, повірте на слово, не стосується пісень "Анрі Альфа"

Ты об одном - а я о другом
разговор не клеится
ты на земле - я в облаках
стоит лишь прицелиться

P.S - ВСІМ ОХОЧИМ ДОЛУЧИТИСЯ ДО МУЗИКИ ЦЬОГО МУЗИКАНТА ПРОПОНУЮ НЕ ШУКАТИ ЙОГО ТВОРИ В ІНТЕРНЕТІ, А СКИНУТИ НА МОЄ "МИЛО" ЗАПИТ І Я ПРОСТО ПЕРЕШЛЮ ВАМ ЙОГО ПІСНІ ЕЛЕКТРОННОЮ ПОШТОЮ У ФОРМАТІ МР3

ДЕ Ж ТИ, НОСТАЛЬГІЯ?
   Однією з ФМ-радіостанцій крутили іноземну, минулих років пісню, і не шлягер зовсім, але дуже чимось приємну, бо раптово навіяла ті приємні спогади, що завжди залишаються з людиною, принаймні ми бажаємо, аби так було. Прийшовши додому, знайшов саме той альбом, з якого прозвучала ця пісня і налаштувався насолодитися музикою. Не вийшло! Ніхто не заважав, музична апаратура, на відміну від попередніх років, досить пристойна, навіть улюблене холодне пиво під рукою, а за душу не взяло. Трохи позаздрив тим, кого хоч іноді захоплює в полон ностальгія і він, вона або вони можуть "відірватися по-повній" під "стару" музику або кінострічки. Прикро? Ще б пак! Завжди наразі під рукою колись улюблена музика, а чого немає зараз - можна миттєво закачати з Нету, але чомусь, напрочуд, немає того бажання. І не перестала подобатися улюблена колись музика - просто не чіпляє. Ти знаєш кожний акорд, всі назви пісень і музика дійсно варта того, аби її слухати, але не чіпляє. Не хочеться в чомусь корити ФМ-радіостанції - навіть, якщо б частіше крутили те, що колись подобалося мені і моїм одноліткам, це нічого б не змінило докорінно. Якось прийшла думка, що в подібному становищі не тільки я один - комусь з нас не зовсім приємно зізнаватися перед іншими, особливо молодшими за себе, у своїх колишніх музичних пристрастях, когось, як мене, не чіпляють старі хіти, хоча і продовжують подобатися, а хтось і радий був би послухати улюблене колись, проте, в силу обставин, не можеш цього зробити.
Зовсім випадково зрозумів, що цій, насправді, зовсім і не проблемі, можна легко зарадити, якщо слухати таку музику не сам на сам, а в компанії таких людей, яким саме така музика і подобається. Не впевнений, що одразу цю статтю прочитає саме та людина, яка змогла з користю для себе скористатися з цього і відкрити в Чернівцях, нехай і маленьке, кафе, де можна було б за відповідної обстановки послухати музику тих старих, колись видатних, груп, які вкаже сам відвідувач цього кафе. З радістю допоміг би у цій справі, бо добре знаю, щоб хотіли послухати мої однолітки.

ЄВРОБАЧЕННЯ - А ЧИ ВОНО ТОГО ВАРТЕ?
"Євробачення" і не зникає відчуття, що знаходжуся в дорогому, гарно обладнаному, але все одно, цирку. Цирку, де одні – справжні профі - виконавці, за допомогою вкладання великих грошей намагаються, щось виказати з себе на сцені, інші – суцільні аматори, на кшталт, виконавців районного штибу, заздалегідь згодні на ролі аутсайдерів і скоріше слугують кольоровим фоном для виконавців – профі, ніж насправді намагаються перемогти. Як не дивно, але аматори – виконавці є саме представниками багатих західних країн Європи, профі - виконавці ж винятково з країн СНД та країн Східної Європи, тобто, загалом, всі вони з країн колишнього соціалістичного табору.
  Дивлюся у черговий раз, мабуть останній, цьогорічний конкурс
   Славетний, колись, своєю історією, музичний конкурс наразі дивовижно швидко трансформувався на дефіле гарних зачісок та вишуканого одягу, сексапільності або екзотичної зовнішності виконавців, неперевершеною та цікавою новими знахідками хореографії....., але, якщо заплющити очі, то музика, як не дивно, видається напрочуд слабкою та одноманітною, з якого боку її не слухай. Гадаю, що нікого не повинні вводити в оману промовисті правильні доводи організаторів конкурсу щодо значущості цього дійства для народів Європи, що лунають до, під час та після конкурсу, і які, чомусь, ну ніяк не додають мені впевненості в їх правоті. Де та, шалена європейська популярність, на яку ми так сподівалися після перемог Руслани, Сердючки і якої, скорше за все, не буде і у нашої землячки А.Лорак.
      Може справа в чомусь іншому? Я гадаю, доти нашими зірками не зацікавляться справжні продюсерські музичні центри, то навіть великі гроші не змінять нічого на краще. Наведу приклад – вже напівзабута Алсу, яка за батькові гроші, дарма переспівала разом з усіма американськими та європейськими зірками. Ну і нарешті, - знання мови, звісно є великою складовою частиною успіху в завоюванні іншомовного, наразі європейського, слухача. Не секрет, що і велика АВВА і не менш знамениті "Скорпіонс" так і не знайшли свого англомовного слухача за океаном, а це майже 400 млн. людей тільки в одних США і то тільки через свою “пташину” англійську мову. Можна, правда, податися в Росію, але це вже зовсім інше “Євробачення”.


ІНФОРМАЦІЙНА ДЕПРИВАЦІЯ (ГОЛОДУВАННЯ)
    Україна з усіх боків знаходиться у колі країн, з якими ми підтримуємо дружні стосунки, тобто ми з жодною державою-сусідом не знаходимося у конфлікті. Тоді чому я уже довгі роки не знаю, що відбувається у сусідній Молдові, Румунії, Словаччині, Угорщині, Білорусі чи Польщі. Я не чую, не бачу і не знаю, чим живуть ці країни і народи в повсякденному житті. Туристична реклама така ж однобока, як агітація з радянських часів і не може, при всьому бажанні, відобразити все, що відбувається в країні. Хтось скаже - тобі мало "мистецтва" місцевих національних меншин.
Але це лише один з проявів культурного життя сусідніх народів, чиї представники живуть на нашій території. Мені незрозуміло, чому і ким створений цей інформаційний вакуум, коли легше взнати, що відбувається в далекій Франції або Бірмі, ніж в сусідній державі. Вмикаєш телевізор чи радіо і тебе заливає інформаційний потік з США-Росії з рідкими вкрапленнями з інших розвинутих країн Європи. Чому хтось вирішив за нас, що нам дивитися та слухати, штучно прив'язавши нас до кимсь визначених інформаційних джерел.
Кепсько, що за роки цієї рукотворної самоізоляції в сусідніх країнах створено багато творів кіно, літератури, музики, про які ми нічого не знаємо - не хочемо чи не можемо знати.

ДО НАС (у Київ) ЗАВІТАВ ПОЛ МАККАРТНІ
    Ура!!! В Києві дав свій, поки що єдиний, і, що головне для 500 тисяч безпосередньо прийшовших на концерт глядачів, благодійний, і відповідно, безкоштовний концерт сер Пол Маккартні. Відіграв на славу, хоча і вік уже не той і міг би спокійно собі взагалі нічого не робити. Жалію за одним, не образити б сера Полі, але міг би приїхати до нам і років так на 15 раніше. В Росії останній раз Маккартні давав концерт в 2003 році і це був його не перший приїзд.
    Розбещений західний світ завжди може на його концерти потрапити коли і де завгодно, а ми, жителі пострадянського простору, напевне самі віддані поціновувачі творчості "Beatles", в більшості своїй не можемо собі цього дозволити з фінансових міркувань. Тепер про інше - я, як і багато інших, відкрив для себе музику "Beatles" уже після того, як міцно "присів" на інші, більш "важкі" групи і, напевно, тому мені більше подобаються не тільки ті їх пісні, що звично асоціюються з їх творчістю. Якщо ж бути до кінця чесним, то мені зовсім незрозуміла та вибірковість, з якою творчість цієї, безумовно великої, групи подається нам тепер "згори"
      Всі, хто має "вагу" в нашій країні, раптово різко порахували за хороший тон признатися на всю Україну у своїй любові до творчості ліверпульської четвірки. З чого б це? Пригадуючи шкільне дитинство середини 70-х років, я можу з упевненістю сказати, що "Beatles", як це не парадоксально, уже мало хто слухав, хоча уже тоді всі визнавали її величезний вклад в сучасну музику. Просто новий час давав нових героїв і те, що робили в ті роки по одинці Маккартні, Леннон, Харрісон або Старр уже не викликало того ажіотажу, що вони робили разом в групі "Beatles".


ЮВІЛЕЙНЕ БУБАБУ У ЧЕРНІВЦЯХ
    Ось, нарешті, і дочекались - хоч і на 20-річчя, але до нас вперше завітали БуБаБу. Звісно, що краще пізно, ніж ніколи. Справа у тому, що на відміну від багатьох присутніх у залі "Шепетівки", я вдруге за останні 10 років був присутнім на цьому перформансі і можу порівнювати. Відразу і в лоб - мені завжди подобається висококласний стьоб веселих творів С.Ірванця, Ю.Андруховича та Неборака, які і цього разу дали добрий заряд позитивних почуттів більше, ніж 150 присутнім у маленькому, затишному залі. Гострі на язик, дотепні та веселі, без зоряних "понтів", живі українські поети - класики незле кепкували з усіх і усього. Вони не стали анітрохи гіршими, може трохи відчувається якась "підтоптанність" життям на обличчях та більша, ніж тоді, 10 років по тому, самоіронія.
    На що схоже запропоноване дійство, якщо Вам не довелося стати свідком їхнього виступу - це іскрометний стьоб на кшталт ранніх, до розпаду, "Братів Гадюкіних". Іноді виникала, аби одразу ж зникнути, думка - а от, якби покласти вірші БуБаБу на музику "братів гадюкіних", проте творчість БуБаБу завжди була, є та буде самодостатньою і без цього.
Вхід був вільний і глядачами у переважній більшості, як і у минулі роки, стала студентська молодь. У вестибюлі за демократичними цінами пропонувалися книжки поетів - їм теж треба на щось жити.
    Гірко, проте вже стало звичним, що приїжджають визначні люди у Чернівці чомусь тоді, коли в інших містах вони вже давно стали звичним явищем. Відносно бубабубівців це стосується опосередковано, так як нарізно кожний з них приїжджав до нашого міста неодноразово. І наостанку - окрім участі у БуБаБу кожний з цих талановитих поетів має багатий творчий доробок інших творів, які дуже і дуже рідко пропонуються нам зі сцени і ви знаєте чому - ми щось за ці буремні роки встигли згубити в собі або не встигли виховали, аби сприймати ці твори адекватно, принаймні зараз.


РУТА ЧЕРВОНА" НАВПАКИ
   Тільки лінивий не пнув цьогорічну "Червону Руту" і, якщо чесно, то є за що. Не буду повторювати те, що ви можете знайти в ЗМІ, проте висвітлю кілька моментів, що лишилися поза увагою і варті того, аби під іншим кутом подивитися на це культмасове дійство. На конкурс приїхало біля 60 груп і це при систематично пустих трибунах до дня підведення підсумків. Чому конкурсні дні припали не на вихідні дні, а на будні, коли потенційним глядачам треба було б збігати або відпрошуватися з роботи чи навчання. В той же час гала-концерт "зірок" міг би проводитися саме після неділі, бо на кого-кого, а на "зірок" та ще й на халяву буковинці прийдуть, не зважаючи на день тижня. Неприємно вразила М.Бурмака, яка посеред проведення конкурсу забажала репетирувати і робила це на протязі двох годин. В журі не набралося сміливців вказати "примадонні" на це неподобство, а у Бурмаки не вистачило здорового глузду зрозуміти те, що вона могла репетирувати і в іншому місці і в інший час. В день підведення підсумків раптово з залу зникли дві великі "плазми" - вони прикрасили собою гала-концерт. Традиційно погане технічне звукове забезпечення не дозволило зрозуміти те, про що співали виконавці. Хоча я сидів і на першому ряду і в середині залу, але звукове безладдя було скрізь однакове. І ось настав урочистий момент проголошення переможців конкурсу - на сцену вийшли доповідачі і далі почався справжнісінький "цирк". Проголошувався з ноутбука переможець, а повідомити звідки він не було можливості, бо за всі дні конкурсу було надто важко зробити ще одну колонку в електронній табличці. Я думав, що щасливих переможців попросять на сцену і щось дадуть на кшталт призів чи дипломів, але виявилося, що це зайве і без цього можна спокійно обійтися. Через кілька хвилин після закінчення проголошення переможців конкурсу ведучий С.Положинський спробував звернутися до будь-кого з організаторів чи журі, то виявилося, що в залі їх вже немає - всі вони галопом кинулися на стадіон, де йшла підготовка до гала-концерту. Ну, яке загальне враження від самого конкурсу виконавців. Попса, бо по іншому назвати це сіре і одноманітне юрбище виконавців, нічим насправді не вразила. Гарні голоси, приємні обличчя, сексуальні пози не менш привабливих тіл, загорнутих у вишуканий одяг і все це на тлі зовсім нічим не вражаючих пісень, жодна з яких ніколи не буде ротуватися по радіо чи телебаченню, що зрозуміло і самим виконавцям, журі і слухачам. Серед рок-виконавців приємно вразив загальний високий рівень технічної та музичної підготовки. Хочу зупинитися на двох колективах, про які ми ще неодноразово почуємо. Ще тільки готувалася до виступу "Даха Браха" (Київ), а поруч сидівший музикант однієї з "металевих" груп, що пізніше увійшла до фіналу, захопливо сказав -"Зараз буде щось!" І це "щось" - дивовижно драйвова суміш барабанів, контрабасу і багатоголосого вокалу. Тут все ясно - "Даха Браха" нарешті стає відома не тільки за кордоном, а і на власній Батьківщині. Інший колектив, що вразив - "важка" група зі сходу України (м. Дніпродзержинськ) "Культ". Оперний голос вокалістки нагадував справжню "ієрихонську трубу" (чим не український аналог "Найтвіш"). Також вразив ударник - на мою думку кращий серед всіх ударників, що приймали участь в конкурсі. На додаток - обидва гітаристи були, як то кажуть на своїх, місцях. З таким потенціалом, як у "Культа" та при певному музичному матеріалі можна без перебільшення казати, що ми на порозі відкриття нової класної вітчизняної групи. Чернівецькі "Пестициди" відіграли добре і не їх вина, що і більшість груп, що приймали участь у конкурсі, грали не менш професійно. І наостанок - довелося розмовляти у неформальній обстановці з кількома музикантами, що приймали участь в конкурсі і на превеликий подив всі вони задоволені тим, що мали змогу виступити. Їх зовсім не турбувала заангажованість суддівства, погана організація чи мала кількість глядачів - вони мали змогу виступати і змагатися, що в наш час вже є великим досягненням. На гала-концерт не пішов, бо дивитися на мікроскопічні фігурки "зірок" не припало до душі, як і багатьом з тих, хто першу "ЧР" дивився колись із захватом.

ОБРАЗ ТИПОВОЇ "ЗІРКИ" УКРАЇНСЬКОГО ШОУ-БІЗНЕСУ
    Українська шоу-зірка насамперед повинна бути багатою. Ні, не талантом, завдяки якому вона стала "зіркою", а багатою, виключно, на великі гроші. Неважливо, чиї це саме гроші. Саме великі гроші допомагають купити те, завдяки чому "жовта" преса може упізнати в цій "зірці" талант, тобто купити пісню модного композитора, зняти кліп у знаного кліпмейкера, купити ефірний час на ТБ та радіо, цілеспрямований фотопіар в глянсових журналах, найняти за гроші молодь, яка буде під час виступу бадьоро верещати на підтримку новоспеченої зірки, місце в телерейтінгу музичного телеканалу, запис диску тощо. Якщо наша "зірка" не має квартири (нехай і орендованої) в центрі столиці або садиби за триметровим парканом біля неї, власного престижного авто з найманим водієм і охоронцями, якщо вона не схожа зовнішнім виглядом на новорічну ялинку, не має шокуючо-кричущого псевдоніма і не створює навколо себе періодично скандали, то яка ж вона тоді "зірка". Вітчизняна "зірка", орієнтуючись на світових "зірок" - , обов'язково повинна кілька разів побувати в шлюбі. Якщо ця "зірка" - чоловік, то гомосексуальна орієнтація лише додає певного колориту його особі. А якщо "зірка" - жінка, то бути на утриманні багатого "папіка" також є усталеною традицією вітчизняного шоу-бизнесу. Хизуванням одна перед одною на модних тусовках, показах одягу наші "зірки" додають певний рейтинг в колі собі подібних. Не менш "гарною" звичкою є запізнення на годину і більше на власний виступ, забути роздати автографи або виставити організаторам захмарний райдер і все це за умови, що !зірці! доводиться лише одну годинку відкривати свою ротяку під фонограму. Надмірне вживання спиртного - також є обов'язковим атрибутом іміджу української "зірки" будь-якої статі, боротьба з чим повинна сприйматися нами на думку "жовтих" ЗМІ, як ні з чим незрівнянний героїзм з її боку. Повсякчас з манірно втомленим обличчям, роздратована всім і вся, пихата власною самовпевненістю і непогрішимістю, яка сміється власним жартам і яка не соромиться виставляти на широкий загал своє багатство і насміхатися над всіма іншими, хто не має його - продовжувати можна і далі, а чи варто? Хтось скаже - не будемо ходити на них і вони зникнуть самі по собі. І помилиться. Більшість сучасних українських "зірок" ніколи не збирали і не зможуть зібрати поодинці або в купі з такими ж нездарами, як вони, концертні зали чи стадіони і, що цікаво, вони самі добре це розуміють. Задля власної розваги багатії вкладають гроші в шоу-біз, щоб його "лялечка" або "пупсік" засвітився. Телебачення і радіо, звісно не задарма, а за гроші у подальшому створюють ілюзію всенародної популярності такого виконавця і ми всі вдаємо, що ця "зіронька" дійсно завдяки своєму таланту чогось варта.

Добре, що все написане не стосується всіх, без винятку, популярних українських виконавців, але, однак, саме таких так мало.


ОДА ГЕНІЮ!
     На щастя, ця людина жива і його далеко ще не старечий вік дозволяє сподіватися, що по відношенню часто невдячної людської пам'яті не справдиться гірке і несправедливе "Немає пророка в своїй Батьківщині". Ясно, як день, що 99% людей пострадянського простору прізвище цієї людини абсолютно ні про що не говорить, як і будь-якого з переважної більшості творців вітчизняної мультиплікації. Уявляю, що зараз хтось, як ошпарений, відскочить від екрану монітора на кілька метрів, але, повірте, я не став би займати і секунди вашого дорогоцінного часу, як би не знав про що пишу.
    Всі ми, з дитинства звикли дивитися на мультфільми виключно, як на продукт, створений для дітей. Так вже повелося, що рідкі авторські і зовсім не дитячі по задуму мультиплікаційні роботи були і завжди будуть практично не помітні на загальному тлі сучасної мультпродукції. Немає сенсу далі "тягнути кота за хвіст" – цю людину звуть СЕРГІЙ КУШНЄРОВ. Саме завдяки його генію створені "Бревно", "Остання дружина синьої бороди", "Клініка", "Комар-терорист", «9 1\2 хвилин» і ще багато інших, до яких встигла "прикласти руку і голову" ця геніальна людина. Ви вперше чуєте про ці шедеври мультиплікації? Може бути вам щось нагадає мультфільм "Острів скарбів". Голосна слава цього витвору справедливо дісталася режисеру Д.Черкаському і художнику Р.Сахалтуєву, проте мало хто знає, що безпосереднім автором і творцем більшості "гегів" цього мультфільму є непоказний від природи Сергій Кушнєров.
    Проглядаючи створені ним роботи, розумієш відразу, що втілені в його мультах ідеї, до цих пір неможливо втілити ніяким іншим способом, в тому числі і за допомогою останніх досягнень кіноіндустрії. В нашій країні, як завжди не знайшлося грошей на щось путнє, і Кушнєрову на київській студії "Борисфен" доводилося робити свої кращі твори для іноземців, які розгледіли талант і оплатили замовлення студії. Слава богу, що його шедеври не спіткала доля багатьох вітчизняних, в усьому світі визнаних, фільмів, але знятих на закордонні кошти, і які до тепер ми не можемо побачити, так як авторські права належать не нам з вами.
    Не потрібний тут, С.Кушнєров прийняв запрошення робити мультфільми у Голівуді і... загубився там. Така типова доля багатьох геніальних людей за межами колишнього СРСР. Ну, непотрібний їм наш геніальний креатив - подавай яскраве, не обтяжене сюжетом і, обов'язково, політично коректне, сімейне "мультрозважалово". Висока зарплатня і престижна робота в кращих мультяшних американських проектах - що ще треба людині, незрозумілій толком і, тим більше, гідно не оціненій в себе на Батьківщині. І все-таки оскароносна "Втеча з курятника", де в кращих сценках видно "руку" цього Майстра, не замінить його попередніх творів. По пам'яті хочеться привести спогади жінки, в ті роки молодого художника, а нині маститого директора рекламного столичного агентства. Якось вона стояла за спиною Кушнєрова, коли той малював черговий шматочок "Острова скарбів" і не могла приховати подиву від того, як ця людина по ходу, за секунди встигала створювати ті "родзинки", що згодом так відрізняли цей мультфільм від багатьох інших.
      Нічого не змінилося у відношенні до творчих людей з моменту його від'їзду за кордон і, як і раніше, створивши цікаву роботу, автор чекає на привабливу пропозицію з-за "бугра". Напевне, це одна з головних причин, чому ніколи не повернеться Сергій Кушнєров що-небудь творити ні на Україну, ні у яку іншу пострадянську країну. На кожного генія відведений свій час і навіть великі люди перестають творити шедеври, бо на все у цьому житті відведений свій строк. Якщо я вас не сильно втомив, то прийміть мою останню пораду з розумінням – подивіться роботі цього Майстра і вони не залишать вас байдужими. А якщо вас зацікавила авторська мультиплікація, то не пропустіть такі шедеври, як: "Вомбат", "Моє життя", "Гагарін", "Про бика", "Вимикач", "На краю землі", "Жив був пес"


ДІТИ "МУВІ"
     Він зі смаком обклав її матюками. Вона не менш віртуозно дала відсіч. 1:1. Далі він ніжно притягує її до себе на знак примирення. Вони палко цілуються і кудись крокують, обійнявши за стан один одного. Стандартна наразі ситуація – просто багато хто саме так розмовляють один з одним. Чим стосунки відвертіше, тим менше в розмові можна себе стримувати. Щоправда, в оточенні незнайомих людей матюки не дуже сприймаються і тому треба себе спиняти. А так, у знайомій компанії чого себе стримувати – це зараз модно. Дивитися треба певне кіно, серіали, молодіжні телевізійні канали і слухати певну музику, бо це модно, як і знати останній перебіг подій шоубізу та зміни в особистому житті улюблених головних героїв. Хлопцям не менш модно орієнтуватися в сучасних іномарках та мобілках, а дівчатам – в одязі та в усьому, що пов'язано з індустрією відпочинку. Бо про що можна тоді розмовляти, як не про це. Читати взагалі не модно, але це не стосується модних для певної категорії молоді журналів, де сторінки щільно заповнені ілюстраціями і мінімум писанини.
      Все, що не модно – «відстій». Так було завжди і буде завжди. Модно бути молодим, але і це минуще і тоді ти теж «відстій». На завтра мода обов'язково зміниться, але це стосується лише появи нового кіно, серіалів, одягу та нових телесеріальних та кіно героїв. Старі герої з вчорашніх модних телепродуктів, як і їх колись палкі прихильники, самі стають символами «відстою». І якщо ти не маєш певного соціального статусу (відома людина, яка тобі дозволяє дивитися на моду до певного часу скрізь пальці), то з тебе відверто чи крадькома кепкують, якщо ти намагаєшся встигнути за тим, що пропонує мода таким, як ти, завтра. Це вже теж, як комусь не прикро, не модно.


НАЇВНІСТЬ АБО ЩО?
Думав не писати про це та все-таки написав. Давали якось, зовсім нещодавно, "ДДТ", "Брати Карамазови" і "Скай" безкоштовний концерт у Чернівцях. Пам'ятаючи про "безкоштовний сир", не повірив і правильно зробив. На прес-конференції після концерту все стало по своїх місцях - концерт побився з метою прилучення слухачів до християнських цінностей. Благородна мета, проте все-таки один наш місцевий журналіст намагався (чесно кажучи, якось в'яло та невиразно) "залити сала за шкуру" заїжджим музикам. Було важко зрозуміти що саме він хотів запитати, а тому й не було ніяких труднощів з відповіддю. Далі запитання уже ніяк не загострювали ситуацію і допомогли м'яко та швидко, а, головне, без зайвої полеміки закрити прес-конференцію, ще раз довівши нашу традиційну толерантність до всього, з чим би до нас не приїжджали гості. Не журналіст я, а так би задав гостям всього одне запитання: "Чи розуміють вони, яке зараз релігійне становище на Україні"? Судячи з їх відповідей, якось само по собі виникло припущення – чи це свята наївність, притаманна людям мистецтва у всьому, що не стосується сфери прикладання їх здібностей або вони свідомо йшли на участь у цьому проекті. Я був по кілька раз (окрім "Скай") на концертах цих груп, мені подобається багато з того, що вони виконують, але це лепетання дорослих дядьків після концерту мене морально убило. І ось чому. Перші намагаються поділити нас на Захід та Схід, другі рвуть на частини через мовну ознаку, треті ділять нас з вами по релігійній приналежності, четверті - по відмінностям між націями і народами, які населяють Україну. Приїхали популярні музиканти і ратують за загально християнські цінності, але тільки чомусь одної, конкретної, християнської конфесії, штаб-квартира якої знаходиться не в нашій країні. А чому не зробити цей проект від імені всіх християнських конфесій, представлених в Україні і прямо вказати на ті з них, хто відмовився. Я упевнений, що були би, хто відмовився, проте, головне, що їм було б запропоновано прийняти участь в цьому дійсно потрібному проекті. Кожний вільний вірувати в ту релігію, що йому ближче, але нашій країні, як ніякій іншій, потрібен міжконфесійний мир. Нехай, Ю.Шевчук може не знати, що у нас коїться (думаю, що все-таки знає і не на слух), але "брат" Карамазов живе на Україні і "Скай" також. Я спокійно захожу в будь-яку з церков і не думаю, що бог поділяє нас на різні конфесії. Я стояв на майдані і слухав виступ улюблених груп разом з 10 тисячами глядачів, розуміючи, що я прийшов по музику, а релігійні "терки" нехай залишаться на совісті тих, хто думає не головою, а зовсім іншим місцем.

СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ - ПОЧАТОК КІНЦЯ?
   Ще на зорі появи соціальних мереж знаходилися скептики, які передвіщали швидку смерть цьому інтернет-винаходу соціальної інженерії. Звісно, що кожна річ, процес або явище мають свій початок і закінчення - іноді тихе, іноді подібне громовиці серед ясного неба. Я б не писав цього посту, якби зовсім випадково не звернув увагу, наскільки впала кількість "друзів" на моїй сторінці "однокласників". З ким такого не може статися? Та з кожним і, зазвичай, причину треба шукати в собі, але, якраз цього і не хочеться робити, бо хто хоче визнавати свої власні помилки.
Так от, спробував пошукати колишніх "друзів" через пошуковик "однокласників" і, на превеликий подив, не знайшов навіть слідів нікого з них, тобто люди, тихо, по-англійські, пішли з сайту. Декого з них я мав потім можливість бачити і спитати особисто. І ось що стало відомо - всі вони так чи інакше морально "втомилися" від перебування в соцмережі. Іншою значною причиною стало бажання більшої власної соціальної диференціації за рахунок перебування саме у тій соцмережі, яка найбільш повно характеризує сьогоднішній соціальний, економічний або інший значущий для нього його статус. Час, коли людина намагалася стати членом кількох, а іноді і кількох десятків соцмереж відійшли у минуле. Вирішив попитати людей, які нічим не зв'язані зі мною у соцмережах і вони спочатку були здивованими моїми висновками, а через певний час у тій, чи іншій мірі підтвердили цю тенденцію. Ніщо жодним чином поки що не говорить про те, що соцмережі починають закінчувати своє існування. Інша справа, що невеличкі регіональні соцмережі будуть намагатися об'єднатися, аби не вмерти поодинці, а великі гравці будуть намагатися приховувати, як це робиться зазвичай, справжні цифри існуючих учасників. Це про щось говорить пересічному учаснику соцмережі? Майже нічого, окрім того, що з часом він буде вимушений визнати, що його співрозмовники по мережі будуть мати приблизно однаковий з ним вік, звички, уподобання та соціальний статус. І наостанку: не секрет, що сайт "однокласників" докорінно, особливо за віком, відрізняється від інших пострадянських соцмереж, тобто майже вичерпано ліміт нових учасників, у той час, як природне скорочення старіючого населення, неминуче призведе до вибуття цих людей з сайту. Ця соцмережа старішає разом з її учасниками, а сподіватись на те, що постарішавши учасники тієї ж "в контакті" будуть колись переходити до "однокласників" - марна справа.


20.07.14 на 43 році життя відійшов у вічність АКТОР божою милістю Віталій Лінецький. Чомусь, як потрапляла у коло мого зору ця людина, завжди виникало відчуття гордості, що сучасним українцям подаровано справжнього АКТОРА, якому під силу зіграти будь-яку роль. Він насправді був універсальним на сцені і нічим не показним у повсякденному житті, майже нашим земляком з Івано-Франківська, хоча всебічно і розкрився, як творча особистість, у столиці України - Києві. Мені нецікаво через що і як він помер, бо наразі це ніяк не поверне його до нас і саме це викликає найбільший сум. Чомусь на пам’ять приходять не ті ролі, де він у зеніті глядацької слави, а ті рідкі, напівзабуті кадри, де він так талановито грає абсурдистського клоуна у кліпах "Табули раса" та співачки Ая. Мабуть, не раз йому доводилося йти на різного роду подібні творчі компроміси заради того, аби так і не залишитися тим вічно невідомим талановитим, який міг би і надалі подавати неабиякі надії, що так, на превеликий жаль, і не сповняться і яких так багато у наших обласних, суто провінційних за суттю, сучасних українських театрах.
Якось, під час навчання у столиці, довелося бачити наживо В.Лінецького, який кудись буденно крокував вулицею по своїм справам, але щось завадило тоді підійти і просто потиснути руку, а тепер щиро жалкую, що вже ніколи життя не надасть такого шансу.